Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець

І раптом, як провали пам’яті — напівзруйновані порожні хати з рештками старих садів, де яблуні вже майже не родять.

Хата повішеника

Недалеко від нас стояла на горбі сіра хата, оббита нефарбованими дошками, якась чужинська, негостинна. Вікна були високо, а ми маленькі й не могли зазирнути всередину як слід. У хаті, звісно, ніхто не мешкав. На дверях висіла заржавіла колодка. Позад хати ріс кущ блідо-рожевих руж з дрібними пелюстками. Ми не могли ними натішитись, коли вони розквітали в травні. Їх посадили для краси, а не для того, щоб варити трояндовий сироп чи розтирати з цукром пелюстки, з яких робили начинку для різдвяних пампухів. Кущ ріс під стіною шопи, що прилягала до задньої стіни хати. Однієї дошки бракувало. Всередині стояла розсохла діжка з піском. Чомусь вона викликала в нас страх.

Хата сама по собі нагадувала фортецю. Її захищали стіни, замки, маленькі віконця, схожі на бійниці, й страх перед чужим світом, що знаходився усередині. Там було повітря минулого й пил життя.

Ми знали, що господарі цієї хати живуть за границею, тобто в Америці, звідки небагатьом щасливцям присилали посилки з хустками й светрами. Виявилося, що там жили дві сестри, які перебрались на Границю, зовсім поруч. Після того, як там хтось повісився. Отак розвіявся американський міф через десятки років. Хата простояла років 30, а тоді її розібрали й поставили на тому місці цегляний дім, що заповнив собою майже весь горб, де ми бавилися в дитинстві, з видом на ліс і річку.

Раніше хати стояли довго. Їх не грабували, не вибивали вікна й не розбирали печі. Якщо розібрати піч, хата руйнується, бо піч — то її серце. Тепле серце.

Хатка на горбі

Зараз там немає ні вікон, ні дверей, дах, вкритий толем, найубогішою покрівлею, зірваний. Маленька хатка на самому краю горба. Крихітні дві кімнатки. Вона позначена нещастям, повита вічним смутком. Колись там мешкала шкільна приятелька моєї сестри Марійки — Катруся. Потім у хатці жила молода кравчиня з двома хлопчиками-близнюками. Маленька, дуже тиха жінка з ясними очима, вона шила мені сукню на випускний.

Сестра розповідала, як одного разу вони разом з Катрусею засиділись, і почалася гроза. Здавалось, стара хатинка розсиплеться від звуків грому. Дівчатка сиділи удвох при гасовій лампі й тремтіли від страху. Дорослих нікого не було. Здається, Катруся не мала матері. Кілька років тому її вбили в Іспанії сини чоловіка, якого вона доглядала. Той начебто хотів записати їй щось у спадок.

А кравчиня згоріла від саркоми за два тижні. Я пам’ятаю, як вона, стривожена й бліда, уже відсутня, вийшла з автобуса в селі. Вона вже знала, що помре.

І коли я бачу оту напіврозвалену хатку на пагорбі, то завжди згадую двох жінок, у чиє життя втрутилась раптова й безжальна смерть.

ЧОРНИЙ МІСТ

Довжелезний високий дерев’яний міст, просочений смолою — я вже не застала, коли по ньому їздили фіри з кіньми. Час від часу відривалась струхлявіла дошка з перил чи помосту, й ставало все небезпечніше по ньому ходити. Міст занепадав разом з колишнім панським двором: конюшнею, стайнями, током. Був він навіть вищий, ніж той залізобетонний мостище, який будували ледь не двадцять років. Витримував найбільші повені, що траплялись влітку, коли три дні підряд лив дощ, і ріка наповнювалась шаленою жовтою водою, по якій пливли цілі дерева й кущі лози, якою заростало річище. У дитинстві мені здавалось, що верхів’я Бистриці сягає незвіданих країв, і одного разу повінь принесе щось незвичайне, наприклад, цілу хату.

До тих, хто жив під горбом, на Оренді, вода підбиралась, заливаючи городи. Коли повінь — шум ріки чути аж до нашої хати. Досить стати на порозі. Річки мені не видно, лише гору Магуру, вкриту лісом. У сльоту з неї куриться туман, ніби хтось порозкладав по лісі багаття — ознака того, що цей дощ надовго. Як повінь набирала сили, люди взували гумові чоботи, вбирали дощовики і йшли дивитися на неї. Міркували, чи наробить цього разу вона великої шкоди, чи сильніша за торішню. Колись давно під час повені втопився чоловік. Побачив куфер, що плив по воді, й скочив за ним.

На дерев’яний міст ступали найвідважніші. Він хитався, тремтів, підпори ловили вербові кущі, й утворювався вир. Але той міст витримав. Тільки коли рили став, порушили берег, і повінь забрала кусень мосту. Від того він одразу перестав бути мостом. По ньому вже не можна було перейти на другий берег. І таким, завислим над прірвою, він мені сниться. Внизу вирує вода, в ній застрягли рештки мосту, і я сповзаю вниз, щоб потрапити на той бік. Навіщо? Там вілла Антонія, далі поле, хутір Глинне, де колись мешкав мамин вуйко — Василь Петрущак, війт. Мама показувала місце, де стояла його хата. Там ще росло кілька яблунь. Ні, мені нема що там робити. Просто, коли є міст, то існує спокуса його перейти.

Міст врешті розтягли, й тепер лише два насипи вказують на те місце, де він починався і закінчувався.

МІСТИЧНІ ТВАРИНИ

Два воли

Якимось чином дотривала леґенда про заснування Урожа. Ніби два брати-близнюки на двох волах-близнюках оборали межі села. Через те нібито, в селі ніколи не було жодної битви. Були довкола, але війна завжди оминала село. Тобто Уріж заснували, як Рим. У давнину народження близнюків вважалось нещастям. Після закладин братів, напевно, принесли в жертву разом з волами. У нас в центрі села росла колись старенька липа, і казали, ніби під нею поховані близнюки. Не ті, звичайно, але ця історія теж, можливо, пов’язана з містичним упередженням і страхом перед близнюками.

Білий Бик

Білий Бик з’являється поблизу долішньої церкви. Він теж жертва, що має стосунок до похоронного обряду, на що вказує колір. Цілком можливо, що в давнину тут було капище, і священний бик обходить свої володіння як і тисячі років тому.

Чорні коні

Чорні коні, що пасуться на цвинтарі під наглядом трьох чоловіків, такі страшні, наче прийшли з самого пекла, ладні затоптати кожного, хто посміє до них наблизитись. Може, вони важливіші за тих трьох, яких закляли пасти на могилах коней, що повинні перевозити душі померлих на той світ? Або ті троє — жерці, що випасають коней для самих богів? Боги ж час від часу їздять на