Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько

французького коньяку з батькових запасів, печиво, виноград. Розмова не клеїлася. Раніше Лізу це засмутило б, та не тепер. Вона не хотіла скидатися на квочку-матусю, що розпитує зятя про його прибутки, минуле життя та наявність житла. Ліза увімкнула бра — при такому затишному освітленні вона почувалася впевненіше — і, поки гість розливав напій, посунула до себе велику кришталеву попільницю, закурила й відкинулася на високу спинку крісла.

— Ну ось, — усміхнулася Ліка. — Тепер — стережися! Коли до нас приходять гості й мама ось так сідає — це означає, що «рентген запрацював»… Мама ж у мене — відьма!

— Що ти таке верзеш?! Що ж, давайте вип'ємо за знайомство! — Ліза взяла чарку, яку їй простягнув гість.

Вони сиділи зовсім недовго. Потім Ліка провела гостя до ліфта.

4

— Ти вважаєш, що це — найбільша дурниця у твоєму житті? — запитала Ліка, коли вони стояли на сходовій клітці.

У відповідь він пригорнув її до себе й поцілував у ніс — як дитину.

— Щось не так? — продовжувала допитуватися вона: — Ти передумав?

— Ні, — відповів він після паузи, — ні…

— Тебе налякала мама? Не хвилюйся, вона завжди така, її багато хто стережеться, особливо татусеві гості. Але ти їй сподобався. Я це відразу зрозуміла.

Він розгублено повів плечима й натис на ґудзик виклику. Коли він уже увійшов до кабіни ліфта і двері м'яко стулилися, Ліка притислася до них обличчям:

— Ти любитимеш мене довго… — прошепотіла в замкнений простір, — я знаю…

Денис

1

Того ранку я хотів одягти костюм, але згадав, що вчора вилив на штани каву, а інший — занадто офіційний. Тому вліз у джинси та светр. Над тим, що збираюся вчинити, намагався не замислюватися. Навіть батьків не повідомив про своє «доленосне рішення», хоча, знаю, мати зраділа б.

Нічого, потім скажу. Адже невідомо, чи жартувала моя «царівна-жабка», чи ми обоє просто збожеволіли. Нехай усе буде, як буде. Можливо, в цьому є знак долі: через Лізу до мене прийшла дивна мила дівчина, котра несподівано вирішила стати моєю дружиною. Бідна, вона ще не знає, що я егоїст і цинік. Але з її появою все має змінитися — й ці млосні видіння, й моє тупе заробляння грошей, й напади нудьги та поверхові стосунки із жінками.

Я не пішов на роботу, чекав Ліку в кав'ярні до одинадцятої години, пив каву та безтямно гортав газети.

Потім прийшла вона. Здалеку я навіть не впізнав її — вона була в короткому пухнастому кожушку, з іншою зачіскою. У руках тримала букет рожевих троянд. Я зніяковів, адже, тюхтій, сам не додумався купити бодай одну квітку! Ми поїхали до загсу (бр-р-р!), а потім — до неї. Мене душив сором. Я так їй і сказав. Терпіти не можу жодних офіціозів, краще б нам цього уникнути. Мені було байдуже, хто її батьки, як вони зреагують на раптове одруження доньки. Мене це не обходило. Вона погодилася й була готова одразу ж їхати до мене, але я поглянув на її ніжний профіль і широко розплющені зелені очі й вирішив, що мушу пройти всю неприємну процедуру до кінця. Адже, як підказувала інтуїція, дівчинка була із заможної родини. А в заможних родинах усе вирішується за обіднім столом…

… А потім я вже не міг не те що розповідати про свої набутки та перспективи — про що, власне, й збирався потеревенити з її предками, — я не міг дихати. Я ніби зсередини вмить вкрився дерев'яною коростою, й кожна щербина вп'ялася в легені. Це був… жах, мара, вишкір долі, удар обухом, чортівня, абсурд, маразм, лажа, кінець усьому, смерть: з напівтемряви передпокою мені назустріч вийшла Ліза.

Щойно я збирався зробити рішучий крок у бік від своїх нав'язливих спогадів, а виявилося — ступив назустріч! Ще й як! Чи варто казати, що я знову був засліплений і оглушений. Помітив, як переді мною зблиснув перстень, схилився й недбало потрапив вустами в холодний камінець. І це зовсім вибило мене з колії. Я знову перетворився на вісімнадцятирічного дебіла, що тремтить від хіті, нетерпіння та безвиході. Не пам'ятаю, як відсидів на цих «оглядинах», усі мої зусилля зводилися до того, аби вгамувати тремтіння, говорити рівним голосом і щоб вона мене не впізнала. Певної миті цих жахливих заручин я усвідомлював, що весілля не буде, що мені треба негайно піднятися й піти. Я майже був готовий до цього. Але щось утримало мене.

Сиділи ми недовго. Пославшись на термінову ділову зустріч, я хутко ретирувався. Мені треба було обміркувати, як зробити так, аби не образити Ліку. Вона вийшла зі мною до ліфта. Дивина: коли ми залишилися самі, до мене знову ніби повернувся зір. Ліка стояла переді мною, як втілення свята — очі її променіли. Що я мав сказати? «Дякую, маленька, розіграш удався»?… Але, дивлячись на неї, я розумів, що вона просто загине. Не знаю, чому в мене виникла така впевненість. Вона загине. Або… або її спіткає та ж сама доля, що й мене. А я добре знав, що це таке. Я поцілував її, бажаючи лише одного — аби скоріше прийшов ліфт.

2

Звісно, на жодну зустріч я не пішов. Завітав до «Суок» — маленького ресторанчика, який викликав У мене зворушливі дитячі спогади. Він був зроблений у вигляді циркової кибитки, стіни прикрашали малюнки з першого ілюстрованого видання «Трьох товстунів» — . гімнаст Тибул в масці та чорному трико, лікар Гаспар Арнері з ретортою в руці, кумедний учитель танців Раздватрис із ніжно-рожевою порцеляновою лялькою під пахвою та, звичайно ж, дівчинка з дивним іменем Суок, що балансує на кулі. Я присів навпроти цього малюнка, замовив горілку і втупився в блакитно-сірий малюнок. Після третьої чарки (я не закусював) дівчинка на кулі здалася мені об'ємною, а вираз обличчя — живим. У неї були руді кучері й зелені очі, вона сміялася. Після п'ятої чарки я зрозумів, кого вона мені нагадує. Ліку…

Зненацька я подумав, що все одно любив би її! Вона мені випала, як карта, — тоді й тепер. Я вже любив її, коли дізнався, що в Лізи є дитина. Безперечно! Любив би в будь-якому разі й від цього, мабуть, нікуди не подінешся. Отже, так тому й бути! Я любитиму й берегтиму її. І до того ж, якщо Ліза існувала в моєму житті, як фантом — тепер я наблизився до неї в реальності. А це зовсім інше, ніж вдаватися до фантазій. Можливо, це дасть мені змогу перемогти їх,