Тато в декреті, Артем Чапаєв

Коли Оксана була вагітна нашим першим сином, з-за кордону в Україну приїхав у відрядження мій однокласник. Ми не бачилися багато років, проте в гості він зайшов лише на кілька годин. Я й кажу:

— Лишайся ще на день.

— Не можу, — розводить руками однокласник. — Я й так постійно на роботі, а тут іще й поїхав на три дні. Я буду роз’їжджати, а жінка там сама з дитиною.

Ну, ми з Оксаною переглянулися: тю…

Ми тоді ще не знали його дитину.

Народився наш перший син — ну, буває важко: часом поплаче, часом не дасть виспатись. Але, загалом, основне його прізвисько було Лапочка. Я склав саморобну колискову з кількох рядків, яка римувалася з іменем сина і закінчувалася фразою «батькам дуже легко з ним». Він був спокійний, плакав потроху, легко заспокоювався — та все одно ми часом доходили до істерики. Просто через особливу структуру часопростору, яка виникає, коли в хаті з’являється немовля.

Одного разу ми з Оксаною сильно сварилися. Точніше, не стільки сильно, скільки довго. Обоє не виспались, і тягучі мляві чвари розмастилися по цілому дню. Я пив енну чашку кави. Допив без поспіху. Узяв чашку, підняв на витягнутій руці над головою, повільно пройшов через усю квартиру на кухню і там щосили гахнув об кахлі. На кахлях лишилася тріщина. Друзки розлетілися по кутках.

Здається, це був єдиний випадок у житті, коли я так близько підійшов до домашнього насильства. У психологічному сенсі це воно й було. Я потім довго вибачався і, здається, більше ніколи нічого подібного не чинив. Чашка була наша улюблена, сувенірна — з романтичної подорожі доісторичних часів без дітей. Оксана обурилася, сиділа із сином в іншій кімнаті. Малий спокійно собі аґукав.

Старший ріс, як це називала Оксана, споглядальним. Коли навчився сидіти, міг по півгодини бавитися посеред іграшок. І дуже не любив, коли його відволікали. Приходить, наприклад, мій брат. А маля кругленьке, як Колобок, і м’якеньке, як курча. Братові, звісно, хочеться погладити. Підходить — а малюк дивиться спідлоба й починає низьким голосом загрозливо гудіти, наче пароплав:

— У-у-у-у-у!

Мій брат здіймає руки над головою:

— Зрозумів, зрозумів! Just watch, don’t touch![4]

Так сталося, що, коли синові було трохи менше року, ми на кілька місяців переїхали до Відня й жили по сусідству зі згаданим на початку розділу однокласником-емігрантом. Його дружина розповідала:

— Я вранці так хочу полежати, пообійматися хоч хвилину. Так ні! Мала прокидається й одразу: пам-пам-пам!

І дружина однокласника показує, як дитина починає стрибати по ліжку.

Наш не так. Прокинувшись, він поваляється, повсміхається до нас. Потім походить по хаті без підгузка, тягаючи штани за собою та дивлячись, як штанини звиваються по підлозі. Якщо нечемні батьки ввечері забули накрити унітаз кришкою, він туди не полізе, а стане й показуватиме пальцем:

— У! У! У!

А коли ти неквапливо встанеш із ліжка і прийдеш виправляти помилку, він тебе повчатиме, махаючи пальчиком:

— Но-но-но!

А потім ми йшли на майданчик, і наш перший син міг там півгодини тягати жменею пісочок із пісочниці на лавочку. Ти сидиш, дивишся на нього і сповідуєш принцип невтручання. Потім син знайде паличку від ескімо, принесе похвалитися. Ти його похвалиш:

— Володар хрєні!

Він, задоволений компліментом, повертається в пісочницю і ще хвилин п’ятнадцять длубається в пісочку тією паличкою.

А то ще можна піти на площу, де перетинаються лінії кількох трамваїв — старший у нас фанат поїздів і всього поїздатого, — і з годину спостерігати за вагонами. Тільки чистити й підсовувати дитині шматочками мандаринку. Медитативний спокій.

Дитина однокласника була протилежністю. Я, правда, не бачив, щоб вона особливо плакала — але поводилася так, ніби мала всередині стрибучу пружинку: типаж Петрика П’яточкіна.

І що? Усе одно ми з Оксаною не розуміли, чого однокласник із дружиною скаржаться. Думали, то вони самі по собі такі: нервозні дорослі. Гм!.. А потім у нас народилась друга дитина і в них народилась друга дитина.

Словом, у нашого молодшого, поряд із Телясиком і Притулясиком на позначення ніжної іпостасі, в перші роки життя були прізвиська Винос Мозку, Шиложопчик і ще кілька таких, які я не хочу зберігати ані на письмі, ані в його пам’яті. Усе, що молодшому було сказано, звісно, було сказано з любов’ю. Терапія для батьків із розрахунком, що дитина все одно не розуміє. Ні, матюків не було.

І от ми з тими самими однокласником-емігрантом і його дружиною, узявши молодших дітей, зустрічаємося в кав’ярні рідного міста. Я бігаю по терасі з нашим Шиложопчиком, підкидаю його на ручках, даю заборонені предмети, щоб хоч на десять секунд привернути увагу до чогось одного, розважаю як можу, зрідка підбігаючи до столика послухати хоч уривки розмов. А вони посадили свого молодшого, як маленького будду, на диванчик біля себе, сьорбають чайок, їдять тістечка й добродушно підтрунюють:

— А пам’ятаєш...

— Пам’ятаю, — опускаю погляд я.

Причому наш молодший син, з іншого боку, ніжненький, любить пообійматися. Просто в нього майже не траплялося «споглядальних» моментів, які домінували в старшого. Молодший або сміється, або плаче. Темперамент, як у мене в ті часи, коли мама жбурляла мною в подушки. Причому плаче він не