Цар і раб - Іван Іванович Білик

— То так не чиниться…

Більше нічого не додавши, жрець повів гостей іншою стежкою, праворуч од хорому, й незабаром, проминувши вогкі зарості, вони побачили досить великий будинок, явно зведений за зразком іонійських дамосів. Рожевий тиньк із нього місцями пообпадав, стіни світили дранкою, плінфами та колоддям, у вікнах першого поверху не було жодної рами, зате широкі сходи попід однією стіною вели на гору, де було три світлиці, ще придатні для мешкання.

— Колись тут жили вельми пишно, — трохи приглушеним голосом проказав євнух, Асклепід же тільки невиразно відмугикнувся.

Він посадовив гостей на брудному ложу під стіною, навпроти двох віконечок, і присунув ослін, завалений усіляким шматтям та череп'ям. Асклепід згорнув усе те полою брудного гіматія й поставив перед гістьми два ритони у вигляді баранячих голів на триніжничках, собі взяв довговухий кілік і з амфори, що стояла підперта в кутку, поналивав червоного. Сісти більше не було на чому, ведмедкуватий господар підкотив собі порожню сіру амфору на дві міри й умостився верхи. Він припрошував пити нерозведене вино, та в світлиці висла якась напруга й ніхто ні на кого не дивився, тримаючи келихи. Здавленим голосом засміявшись, євнух раптом простяг свого ритона Савмакові:

— Давай поміняємося… Я стільки не подужаю «по-скіфському».

Й різко, мов намагаючись упіймати Асклепіда на гарячому, глянув на жерця. Жрець байдуже стенув плечима й заходився пити, голосно кломкаючи борлаком. Євнух полегшено зітхнув і цокнувся зі своїм учнем. Перемагаючи огиду, Савмак надпив з брудного, не відомо коли митого ритона, встав і підійшов до вікна. Крізь віття рясних кленів було видно садки й виноградники мірмекіян, а майже на самім обрії бовванів змитий дощами верх пагорка.

— Що то? — спитав Савмак в Асклепіда, кивнувши за вікно.

Той ураз пожвавився, квапливо підбіг і глянув:

— Де?.. Ото?.. Царська могила, ефебе.

— Якого царя? Нашого чи скіфського? Асклепід стенув плечима і басовито засміявся:

— Царі династії Спартокідів — скіфи, хіба не знаєш?

— Я знаю, що Спарток Перший був крові фракійської.

— Коли б і так, — утрутився євнух з ложа, — однаково вони не елліни.

Асклепід заходився пояснювати, як ховали в Боспорському царстві своїх басилевсів, і розповідав із таким захопленням, що Савмак уже був майже певний: ведмідь підказує йому свою думку, власне, штовхає на щось, чого й досі не вимовлено.

— Й ти думаєш, — підійшов до них лоґоґраф, як і вони, тримаючи споловинений келих однією рукою, — думаєш, усі ті багатства й досі лежать під землею?

— Під отим курганом, — Асклепід кивнув сивою кудлатою бородою за вікно, — нічого немає.

— Хто тобі сказав?

— Усі кургани боспорських царів та евпатридів на один копил будовані: насип, а там, де він похило спадає вниз, — кам'яний, ледь прикиданий дромос. Трохи копнув, дійшов до мурування, й лізь тим дромосом, поки наткнешся на саркофаґ.

— Думаєш, усі могили вже пограбовано?

— Думаю, — відповів євнухові жрець.

Вони знову повсідалися на місця, й тепер Савмак не зводив очей із старого сивого ведмедя. Вічі в нього ряхтіли постійним холодним блиском, і юнак був певен, що той сказав йому далеко не все. Аби роздратувати господаря, він спитав його про курґани по той бік Тірітакського рову, які бачив у день приїзду римського сенатора. Ведмідь мовби прокинувся від сплячки й перезирнувсь із лоґоґрафом:

— То — могили скіфських царів, — сказав він.

Сьорбнувши червоного вина, євнух поцікавився:

— Теж пограбовані?

Асклепід увесь настовбурчився й надовго замовк. Притінені сивими бровами очі його скаламутніли, й Савмак гарячково думав, од чого: від випитого вина чи з якоїсь іншої причини?

— Скіфську могилу розгадати непросто, — нарешті мовив він рипучим голосом, й отрок був певен, що він зовсім не хмільний, лише прикидається. Се могло б означати тільки одне, та зарослий брудним сивим волосинням жрець, схожий на старого беззубого ведмедя, більше не прохопився й словом, чи чогось налякавшись, а чи, може, роздумавши. Він поставив порожнього келиха просто під ноги, обхопив кучму руками й мов забув про гостей, мірно хитаючись у лад своїм скаламученим думкам.

Савмак із лоґоґрафом підвелися й тихо вийшли. За будинком стояли давно покинуті оселі колишніх жерців та челядників хорому, в яких уже зо два десятиліття ніхто не жив. Зійшовши сходинами вниз, пантікапейські гості дісталися спершу святилища з вівтарем, проминули їх і впірнули в густосплетіння кленових хащів. Стежка раз по раз уривалася, певно, нею вже ніхто не ходив, та несподівано вивела їх на малесеньку галявину, посеред якої стояв критий колодяжний зруб. Савмак перехилився через цямрини, й з глибини дихнуло холодом і пусткою. Води в колодязі чи не було, чи, може, її побачити заважав стріхатий дашок. Пантікапейці повернули назад, і коли проминули хором Олімпійського Лікувальника, знову вздріли Асклепіда. Вічі в нього вже встигли випрозоріти, й він напружено посміхнувся.

— Ми вже підемо, — сказав лоґоґраф, жрець охоче підняв руку, проте поплентав услід за ними. Савмак сподівався почути від нього щось важливіше, й не помиливсь. Асклепід проводжав гостей до самої винниці, йшов позаду, хрипко дихаючи, цюкав роздвоєним угорі жрецьким тирсом по стежці й мовчав. А коли стежка вивела на дорогу, що кінчалася коло фортечних, більше сажня втовшки мурів лоґоґрафової садиби, торкнув Савмака рогачиком тирса. Юнак тривожно озирнувся, й він сказав, косуючи на євнуха, що перевалювався попереду:

— Сходи в черепичний ерґастерій Перісада. Там є такий старий одноногий…

— Керамевт Хірісоф? — похопивсь отрок.

— Ти його знаєш?

— Знаю…

— Його всі в Пантікапеї знають, — відповів Асклепід і тут-таки з несподіваною для старого сивого ведмедя спритністю крутнувся й пішов пострибки геть.

— А нащо він мені, той Хірісоф? — услід йому крикнув Савмак, але той клишоного коливав і коливав не озираючись. Юнак обернувся до євнуха. Полікрат теж ішов, байдужий і незворушний, і Савмак знав, що він прикидається, був майже певен цього. Домовилися між собою, а тепер ховають кінці в воду, подумав він, коли євнух, випнувши низько провислий живіт,