Улюбленець слави - Джойс Кері

І в цю мить, хоч як я стримувалась, я чхнула. Згадую тут про це (чи не правда, у нашому мудрованому світі часом трапляються доволі кумедні речі?), бо воно мало вельми поважні наслідки. Я (тобто друга я) мало не згоріла від сорому. Я почувалася так, ніби випустила парасольку під час погребної відправи або виконання Соломонової «Пісні пісень». Я навіть не вибачилась. Та коли трохи згодом він спитав мене тим самим проповідницьким голосом: «Ти змерзла?»,— я відповіла йому з перебільшеною жагою: «Ні, ні, не звертай уваги, продовжуй...» І він продовжив! Втім, недовго, бо хотів лише як слід скінчити. По тому, як він тримав мою руку (все ще міцно стискуючи її у своїй), я могла б сказати, що саме він тепер думав про мене. Мовивши «амінь», він підхопив мене з колін і поклав у ліжко.

— Треба було чимось тебе накрити,— сказав він,— ти могла застудитись.

І коли я відповіла, що ніколи не застуджуюсь, він поцілував мене й промовив:

— Ти дуже добра — цим ти мені і подобаєшся. Ти одна з небагатьох, хто й направду вміє прощати.

Звичайно, та перша жінка, що сиділа в мені, бачила небезпеку, яка чигала на мене у тих словах (кожна з нас розуміє: компліменти зобов'язують), і я відповіла, що це не зовсім так, він перебільшує мою милосердність. Я не належу до тих, хто все прощає, а як і роблю це, то лише з лінощів, люблю, коли мені легко на серці й не терплю ніяких химер.

Але Честер гаряче заперечив,— мовляв, я себе недооцінюю, я мудріша й благородніша за нього і живу у всепрощенні.

— Дивитись у майбуття — ось єдиний шлях, що веде нас до всепрощення. Божа милість — життя душі, невичерпне джерело милосердя, що наповнюється кожної хвилини. Так, моя люба, ми мусимо йти назустріч завтрашньому дню, назустріч новому життю нашого духу, новій радості нашої любові... Ми повинні почати все спочатку, з цього моменту, зараз же... Ти мене розумієш?

Він був такий схвильований, такий зворушений! (Зараз він справді хвилювався, хоча спершу це почуття було напускне). Звичайно, я сказала, що чудово його розумію і єдино правильний шлях до прощення (бо так воно і є насправді)— почати спочатку, заново, і я йому вдячна за все, що він для мене зробив. Це було єдине, що я могла сказати після того, як отак непристойно чхнула.

І саме в ту мить я раптом збагнула те, що тлумачила мені тітонька, говорячи про особливе становище Честера і про його доброту до мене; я зрозуміла, чому, почуваючи себе ніби серед ворогів (я теж належала до їх числа), він навіть у розмові зі мною був такий обережний.

Це прозріння найшло так раптово, що мене просто вразила моя колишня сліпота. Очевидно, саме це Честерові друзі по вірі називали «осяянням». Гадаю також, що тут нема нічого незвичайного; таке трапляється з кожною молодою заміжньою жінкою, коли вона раптом починає бачити все у новому світлі.

Протягом року я зазнала цілу низку таких «осяянь», і, отже, перетворилась тепер на зовсім іншу людину. І ця ніч, яка щойно здавалася мені «нестерпною», раптом цілком несподівано стала напрочуд щасливою (хоча й був у цьому щасті особливий присмак нервового напруження). Я дала Честерові зрозуміти, що розкаялась, і це його дуже втішило.

15

Звичайно, що «стерпнішим» ставало наше з Честером життя, то й заплутанішим водночас. На кожному кроці виникали усе нові й нові небезпечні рифи. Тепер я вже знала й ні на хвилю не забувала, що попри всю свою химерну любов до мене, Честер вів зі мною щось на зразок політичної гри. Він щодалі зміцнював свої позиції, дбаючи передовсім про власну кар'єру.

Тепер я вже мимоволі пильно стежила за всіма його хитрощами, і завше була напоготові сказати: «Ось він знову хоче пошити мене в дурні!»

Сьогодні я розумію, що дуже часто тоді помилялась. Люди з живою уявою (уява була його пристрасть і його зброя, вона допомагала йому вживатись у те, що почувають інші люди) дуже швидко піддаються надуманим страхам і найдикішим фантазіям. Їхня сила — водночас і їхнє «дошкульне місце».

Так, наприклад, під час лілмутських заворушень двоє чоловіків було вбито і близько двадцяти поранено. Більшість із тих, хто писав про це, закидають Честерові, що він свідомо не дотримав слова й ризикнув життям багатьох людей,— аби тільки потрапити в газети. Я й сама спершу ладна була в це повірити, але минав час — і я ще дужче заплутувалась, вже й не знаючи, у що вірити, а у що — ні; що ближче я знайомилася з фактами, то сумнівнішими вони мені здавались.

Безперечно, перші переможні кроки в політиці Честерові (та й багатьом іншим молодим радикалам) допомогла зробити пропаганда проти бурської війни і пристрасті навколо неї. То були часи, коли Ллойд Джордж тільки-но розпочав свої виступи проти війни; він зневажав юрбу, ладну його лінчувати, і радикали тремтіли від захвату, почувши його ім'я.

Сьогодні вже важко навіть уявити, як тоді ненавиділи Ллойда Джорджа. Наші солдати зазнавали поразки за поразкою, тисячами гинули на фронтах, і всім було соромно за це, всіх мучило почуття провини, ніби ми їх зрадили. Та ніхто не мав одваги сказати про це вголос; навіть думати так не годилось, бо вважалося, що те ллє воду на ворожий млин.

Я теж ненавиділа Ллойда Джорджа. І була б рада, якби його лінчували; проте водночас і боялась, що його можуть вбити (почуття, трохи дивне для такої великої ненависті); немовби його смерть наклала б на мене певну провину і бог відвернувся б від нас. Я ненавиділа в собі це почуття: ніби Ллойд Джордж ризикував своїм життям зумисне, щоб катувати людей жахом і ненавистю!

Звичайно, «реальна» правда була трохи інша, але мені здавалося, наче презирство Ллойда Джорджа до небезпеки збуджувало уяву всіх отих прихильників бурів, допомагаючи їм побачити, що велика