Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Чи, може, й не так. Може, все обійшлося без надмірних терзань: кожна психіка по-своєму обходиться з неприємними пастками, з безвихідними кутками. Автор тексту міг поринути з головою в наукову діяльність, аби уникнути докорів сумління. Танцювати кумедний танок між трьома письмовими столами у помешканні на Малопідвальній, думаючи про сусіда. Міг захиститися більшою дозою скепсису й жовчности. У пригоді йому міг стати багаж знань про історію людства, ознайомлення з біографією людських ницостей і підступів за всі часи від початку створення світу. Він міг, зрештою, укріпити себе в критичному ставленні до наукового методу Кримського, що нагадував радше списки-накопичення й переліки, нагромадження фактів замість аналізу й творення власних теорій.
Петров описує Кримського як цілковито безпорадного, провального вченого, загрузлого в старому буржуазному світі, як народника, плазуна й опортуніста. Він нанизує нищівні означення, аргументуючи їх недоладними фактами. Він плутається в цілях, собі поставлених. Здається, він раз по раз забуває, заради чого взагалі взявся писати цю статтю. Жорсткість вироків анітрохи не збігається з суттю звинувачень, звинувачення самі по собі видаються повною безглуздістю. Чернетка рясніє закресленнями й виправленнями. Петров починає писати знову й знову, викидає цілі абзаци, щоб розпочати з нуля, щоб роздмухати ще більше обурення, вдати ще більше люті. Але текст опадає і провисає, безпорадний і сумний, непереконливий. Риторика такого роду текстів ніколи не бувала переконливою сама собою: переконливою її робили тиск і обмеження, наклепи й доноси, арешти та розстріли.
Що могло стояти за процесом писання цієї статті? Що крилося за всіма численними підготовчими матеріялами, ретельно зібраними Петровим для роботи над текстом? Наскільки відрізнялось обмірковування кожної думки, кожної тези у цій чернетці від звичного відчуття захоплення й зосереджености, азарту й розумової напруги, яка приносила глибоку, ні з чим не зрівнянну сатисфакцію? Сатисфакцію, яка часто-густо перевершувала будь-яке фізичне задоволення: насолоду від їжі, вина, тілесної близькости з жінкою, спілкування з цікавими співрозмовниками.
Сумніви й нудота, злість на себе й відчуття знесилення, роздратування, тривожність і неспокій, зворотним боком якого було отупіння, раптова втрата звичного навику думання — приблизний набір відчуттів, що гіпотетично можуть стояти за виконанням замовлення, від якого не можна відмовитись.
Статтю Петров не опублікував. Можна лише уявляти, як соромився збурювач посполитого люду, естет і експериментатор, любитель інтелектуальних ігор В. Домонтович такої публікації. Йому вдалося цього уникнути. Він виступив із доповіддю про Кримського на засіданні Академії.
Арешт надходив за арештом. І Петрова, і Кримського з якихось причин не зачепило процесом СВУ. Але Кримського — хоч не висилали до таборів — переслідували, вибивали ґрунт з-під і без того нестійких ніг. Цькування почалося по-справжньому після доповіді Петрова. Навряд чи доповідь слугувала причиною або підставою. Навряд чи вона слугувала активним чинником. Це був тільки один із елементів декорацій, один із позбавлених смаку зразків сухозліток, яких потребувала влада для того, щоб у їхньому обрамленні знищувати незручних їй людей. Чомусь вона не могла робити це просто так. Навіщось їй потрібен був спектакль, оформлення законности, справедливого обурення, перемоги добра над злом.
Зустрічаючись згодом, Петров із Кримським цілком могли підтримувати діялог. Могли подавати один одному руку. Дивитися в очі. Можна припустити, що академік не тримав зла на молодого науковця, чия кар’єра продовжувала розвиватись у цілком непоганих темпах. Можна уявити, що академік навіть не надто зневажав молодого науковця за здійснене. І не тому, що Кримський був ірраціональним. Ірраціональним був весь світ навколо.
Начебто Петров був особою, якій німці довіряли настільки, що звернулись до нього — як до колаборанта, антрополога й етнографа — за консультацією з приводу караїмів. Йшлося про кваліфікування народу, що вважався одним із автохтонних народів Криму і розселений був по деяких великих містах України та Литви: були вони семітами чи тюрками. Від цього залежало, знищувати їх — чи дозволити жити.
Релігія караїмів поєднує в собі ознаки юдаїзму, ісламу й християнства. Їхня основна священна книга — Старий Заповіт. Талмуду караїми не визнають. Їхня мова — одна з мов кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов.
Караїмів довший час ототожнювали з євреями, але ще в ХІХ столітті самі ж караїмські мислителі доводили, що в І столітті нашої ери їхній народ не заселяв Єрусалим, а отже — не був причетний до розпинання Ісуса Христа.
З моменту, коли в Третьому Райху почала діяти нацистська расова політика, німці заходилися вирішувати проблему караїмів. 1934 року голови караїмського кагалу в Берліні звернулися до представників влади, запевняючи їх, що їхній народ не належить до семітів, а в Російській Імперії караїми мають статус росіян. Відповідь вони отримали щойно 1939 року: Міністерство внутрішніх справ Третього Райху підтримало це запевнення, хоч і з певними застереженнями: мовляв, щоб остаточно з’ясувати це питання, слід докладно вивчати походження і кров кожного представника цього народу.
З початком наступу німецьких військ на Радянський Союз проблема караїмів проявилася знову. З ними німці стикались уже на Галичині, а коли нарешті дійшли до Криму, з’ясувалося, що тут спільноти караїмів найчисленніші. Кілька визначних єврейських науковців, незалежно один від одного, підтвердили, що в расовому стосунку караїми євреями не є. (Всі ці науковці загинули ще до закінчення війни.) Поки відбувалися консультації, круглі столи, вивчення документів, багатьох караїмів встигли знищити — зокрема, в Бабиному Яру.
Коли до Головного управління імперської безпеки надійшов запит щодо караїмів від командира айнзацгрупи «Д» поліції безпеки СД, яка займалася підготовкою до знищення кримських євреїв, з РСХА повідомили, що знищувати їх не треба.
24 листопада 1944 року оберґруппенфюрер СС Ґоттлоб Берґер написав: «Ми не можемо вітати їхню аврамічну релігію. Однак на підставах раси, мови й релігійної догми… Дискримінація проти караїмів неприпустима, зважаючи на їхніх расових родичів (тут мались на увазі кримські татари). Попри це, щоб не порушувати спільної антиєврейської орієнтації націй, очоленої Німеччиною, рекомендовано надати цій маленькій групі можливість відокремленого існування (наприклад, у складі закритого будівельного або трудового батальйону)».
Петров належав до місцевих фахівців, до думки яких окупаційна влада з якихось причин прислухалася. Він ствердив, що караїми мали власну аристократію, на відміну від євреїв, — і це, на його погляд, давало вичерпну відповідь.
Не варто сумніватися, чи —
