Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Але ж — ні: Бородавка стояв за голоту, казав, що треба винищувати панів. Що б тоді вийшло? Магнатів було б дійсно знищено, але ніяка держава не стоятиме без панів. Інші заступили б розтрощених, бо інакше перетворилася б вся країна на якесь безладдя, де кожен сам собі пан. І тоді й татари, і турки, і ті ж ляхи загарбали б її голіруч, бо не може бути держави без влади, а влади — без панів. Хіба що народилася б якась невідома й могутня сила, рухала б горами, лісами, річками… Але ж немає її, і ніколи не прийде вона, як ніколи людина незагнуздає Дніпра-Славути, не загатить, як маленьку річку, не опереже кам'яною греблею…

І тоді плювок Бородавчин, замість заслуженої зневаги і кари, здавався йому безсилою помстою розчавленого хробака і викликав лише гидливу гримасу.

Над Києвом лунали великопостові дзвони. З дахів на сонці капали буйні прозорі краплини. І якось Борецький запропонував хворому посповідатися.

— Дай мені трохи… зібратися з думками, — не одразу відповів Сагайдачний.

Борецький тактовно замовк, але наступного дня знов завітав до хворого з хрестом, євангелієм та єпитрахиллю — і Сагайдачному незручно стало відмовлятися. Після сповіді Борецький ще довго сидів із хворим і знов нагадав за заповіт, школу і братство, а коли хворий не став сперечатися, витягнув з кишені готовий текст і дав йому підписати. Він підписав свій заповіт і з ніяковою всмішкою попросив уписати разом із своїми родичами на спомин душі і ім'я Якова Бородавки.

Як хижий птах, не випускав Борецький Петра Конашевича з своїх пазурів і радий був, що Настя поїхала, щоб ніхто і ніщо не заважало йому по-своєму обробляти цю знесилену і знівечену душу. А Сагайдачний мовчав, бо все стало йому байдуже, все стало чуже і далеке-далеке…

На вербах набрякли весняні волохаті бруньки… Граки метушилися біля торішніх гнізд і крякали лунко і радісно. На сонці парували стріхи. На схилах замкової гори таловини вже світили зеленим. Гомінкими струмками бігла з гір мутна весняна вода.

Сагайдачний дивився у вікна на гіллясті верби, на гнізда граків, просив присунути ліжко до світла, і сонячне проміння огрівало і ніби кликало його на повітря життєдайним покликом. Але поклик весни не долинав йому до душі: тільки болем стискалось серце, тому що так довго не їде Балика.

І ось якось вранці, ледве розплющивши очі, почув Сагайдачний бренькіт острог і знайомі, бажані кроки. Щось перехопило йому подих, а очі з мукою і надією дивилися у напіврозчинені двері, за якими лікар Шмойлович щось поквапливо й невиразно тлумачив Балиці.

— Добре! Добре! Я розумію, — почувся лункий голос і Богдан Балика ввійшов до спочивальні.

Він примружився — і не одразу побачив у півтемній кімнаті ліжко, а на ньому — схудле, восково-жовте обличчя з запитливо-благаючими очима і болісною всмішкою.

— Що ж ти, батьку? Вже й весна надворі, а ти все вилежуєшся, — говорив Балика і не дивився на хворого, вражений разючою зміною в ньому.

— Що ж він? Король?.. — витиснув Сагайдачний, намагаючись трохи підвестися.

— Лежи! Лежи! — кинувся до нього Балика. — Що ж король… Лікар — чесна людина. До рук передав твого листа ще й від себе чимало додав… Надивився він тут на наше життя… А король — він дійсно… Каже, що гроші нам за похід вже відраховані і лежать у Львові. Цими днями привезе їх пан Обалковський, розрахується з військом.

Балика квапився, розгублено і збентежено. Він не знав, як і що говорити, щоб не розхвилювати Петра Конашевича.

— А тобі відповів король грамотою… І подарунки наказав передати. І булаву… Адже ж ти — перший наш гетьман, що дістав її з королівських рук, наче гетьман коронний. Годі тепер різним голодрабцям роззявляти на тебе пельки… Гетьман — і край.

Кажучи, він розв'язував якісь клунки і безладно і швидко кидав, не дивлячись на Caгайдачного:

— Ось вона, твоя булава… З щирого золота… Скарб… Каміння яке: зорі небесні… А ось, у торбинці, золото: чотири тисячі флоринів нам, старшині, а три тисячі талерів — особисто тобі. Бачиш, як шанує тебе король?! А отут скринька з королівською грамотою. А ось ще тобі цяцька, щоб швидше видужав: щирозолотий конак з образом самого короля, а навколо діаманти, а з того боку — смарагди та якесь червоне каміння, от забув, як його. Просто як кров. А стрічка яка!.. А ось тобі ще на шию ланцюжок золотий, як у воєводи Замойського. Що, не чекав таких подарунків? Адже ж обіцяв він тобі милості вдесятеро… Ну й не збрехав.

Балика метушився, сипав словами, як снігом в негоду. А Сагайдачний мовчав, і бліда, радісна всмішка ледве помітно торкнула його вуста. А Балика клав на ліжко торбинку з грошима, простягав йому булаву. Сагайдачний взяв її і враз упустив на ковдру. Тихенько пестив він її пучками і все шукав очима Баличиних очей. А Балика совав йому в руки важкий золотий ланцюжок і наче десь поспішав.

І ця розгублена метушливість раптом відбилася на обличчі хворого невиразною тривогою.

— Ну, а старшині що, козакам?

— Та… якось воно вже буде, — розгубився Балика. І почав розгортати королівську грамоту з великою сургучною печаткою на крученому шовковому шнурку.

— А владикам?.. Нобілітація? — настирливо перепитував хворий…

— Та кажу ж тобі… Якщо тобі стільки надіслано, щось перепаде і нам усім… Ось приїде той Обалковський… Побачимо.

Але Сагайдачний не слухав. Льодова рука стукала вже серце нестерпним болем… Він зібрав усі сили, напружився у шаленому пориві, спустив ноги з ліжка і став на весь зріст, жахливий худорлявістю і божевільними від напруги очима, і довгим патлатим волоссям, і бородою.

— Що… Н…нам всім? Війсь…ку? З реєстром?.. С…старшині? — хитнувся він до Балики і вчепився в нього довгими пазуристими пальцями.

Він трусив Балику з останньої сили, зазирав йому в очі і, напосідаючи, вже розумів, передчував жахливу правду.

— Та кажу ж, якось воно ще буде… — з розпачем белькотів Балика.

— З війсь…ком, З реєс…тром?

Болісна всмішка скривила обличчя Балики. Очі його нарешті зустрілися з очима Петра Конашевича, і, неспроможний брехати, він з мукою вигукнув, забувши застереження Ле-Куртьє і Шмойловича.

— Та хай йому трясця, падлюці! Знов буде комісія на козаків… Був він собакою, шляхетський король, і залишився…

Сагайдачний, ще мить постояв, дивлячись йому в очі, наче всмоктував у себе смертельну отруту, потім враз обважнів і зсунувся на долівку, заплутавшись рукою в золотому ланцюжку короля.

— Лікаря! — розпачливо крикнув Балика.

І