Диво - Павло Архипович Загребельний
Не просто повернувся він на рідну землю, не для згадок і не для розчулень, не для милування Києвом і Дніпром, травами й пущами, далебі, ні! Ось стоїть коло нього чоловік, який володіє великою землею, князь, не схожий на інших, мабуть, задуми в нього теж не як у інших — великі й значні, але сам він мало зможе, а якщо братиме на підмогу таких, як Міщило, то й геть нічого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розглядає пергамен і думає над чимось — хіба є ще на світі такі князі? Досі Сивоок знав, що справами будівничими відають сакелларії або ігумени, довірені люди патріархові, єпархові, іноді — імператорові; за багато літ роботи в Агапіта не пам’ятав випадку, щоб отак можний чоловік прийшов до художників чи покликав їх до себе. Але, може, то був тільки короткий спалах княжої цікавості, може, вип’ють вони, за звичаєм, оцей мед, гляне князь недбало на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, відпустить їх з богом, і все перейде до рук Міщила, тупого виконавця волі Агапітової, і, поки перестарілий самолюб тішитиметься десь у своїх садах влахернських, тут ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності, нестач, горя, прокльонів і сліз простеньку церковцю, може, навіть гіршу за поставлену Володимиром церкву Богородиці, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно і не міг ніяк збагнути, чому Агапіт уповноважив Міщила на таке будівництво.
Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщій проштовхався наперед, став коло Міщила, сміливо глянув на князя, сказав рідною мовою:
— Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом.
— Мовиш по-нашому? — ворухнув бровою Ярослав і переступив покаліченою ногою. Забув про поважність, хворість давалася взнаки.— Мовиш по-нашому? Хіба не гречин єси?
— Русич. З Деревської землі.
— Як же опинився між ромеїв?
— Плутливі стежки в долі.
— Митцтво знаєш? — допитувався князь.
— Мусію він кладе,— втрутився Міщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумів їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тільки вдавав, що не відає.
— Все роблю,— сказав Сивоок,— і мусію кладу, і фрески малюю, і зиждительське діло знаю.
— Пощо ж гречини видають тебе за свого? — спитав Ярослав.
— Вигідно їм. Торгують славою і своєю і чужою. Усе в свою калитку.
— Бог єдин,— насупився князь,— і слава вся йде богові. Хто тебе навчив, од того й виступаєш.
— Художників не навчають,— сміливо мовив Сивоок,— їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.
— Та хто ж ти: кінь чи чоловік? — посміхнувся князь.
— На нього часто таке находить,— вміло втрутився Міщило,— мабуть, від придуркуватої дівки, яку з собою возить повсюди. Привіз і до Києва, князю.
Князь глянув на Сивоока якось непевно — чи то осудливо, чи то зневажливо, той і не злякався ні Міщилового викриття, ні князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що світ розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всі храми, монастирі, доми, що він їх ставив і прикрашав, і тільки він стоїть посередині цілий, неушкоджений, але весь у паланні дикого вогню і не може здобутися ні на порух, ні на слово.
— Мала церква, князю! — тільки й зміг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Міщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свій. Ніхто не помічав Сивоокового стану. Князь спокійно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
— Мала? — перепитав.— Чому ж мала?
— Бо мала! — знов гукнув Сивоок.
Міщило засміявся. Його тішила здитиненість Сивоокова.
— Митрополит Феопемпт прибув разом із нами,— нагадав він князеві, — ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як і церква Богородиці, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною — баня, бічні нави менші, бані над ними нижчі, камінь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишній вигляд, а серединний украс.
— Що скажеш? — звернувся князь до Сивоока.
— Мала церква,— повторив той.
— Що ж не казав про це своєму зверхникові там, у Константинополі?
— Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив і не впізнав. А що буде далі, коли обведеш новими валами, князю?
Ярославові сподобалися останні Сивоокові слова, однак висновок із них зробив трохи несподіваний.
— Зроблю Київ суперником Константинополя,— сказав він, повертаючись до свого столу.— А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…
Сивоок мовчки відступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичність Ярославова теж мовби відразу потьмарилася, як тільки вимовив він слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність — бути самим собою. Ні, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навіть здібностей наче своїх немає — треба просити їх у ромейського імператора, і талант лиш тоді талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цій землі жили справжні митці, які в тяжкій творчій напрузі з нічого видобували барви й кшталти і прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оці княжі сіни, а тепер з’явилися тільки розповсюдники чужого вміння, такі, як Міщило,— а вони, виходить, і милі князям? І цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитості, як у всіх можних, він теж не може відійти від усталеності, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справді, великий і славний город, зібрано там безліч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковість, слава відмінностям!
Але все це лиш промайнуло в голові в Сивоока, висловити до ладу цих думок він не міг, тому попхався на своє місце позаду інших, понуро височів там, лихий не так на Міщила чи
