Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Нічого з цього не вийде. Я не можу вам дати нагоду втекти звідси.
— Я не втечу. Палата дружини аж на шостому поверсі і має лише одні двері. Якщо мене туди приведуть і стерегтимуть під дверима, я не зможу нічого вдіяти. Я вас прошу не за себе, прошу за жінку, яка помирає.
— Це неможливо, — відказав чиновник. — Це не входить до моєї компетенції.
— Ви маєте на це право. Ви маєте право допитати мене ще раз. І можете влаштувати мені це побачення. Як причину можна б виставити те, що я міг би говорити з дружиною про щось важливе для вас. Із цих самих міркувань варту можна лишити піддверима. Адже ви можете звеліти сестрі побути в палаті й підслухати нашу розмову — вона ж у вас, як видно, своя людина.
— Усе це дурниці. Нічого ваша дружина вам не скаже, так само як ви їй.
— Звичайно, бо вона нічого й не знає. Але так вона зможе спокійно вмерти.
Чиновник, роздумуючи, гортав папери.
— Тоді ми вас допитували з приводу групи VII. Ви не назвали нам жодного імені. За цей час ми знайшли Мюллера, Безе і Велльдорфа. Може, ви назвете нам решту імен?
Штайнер мовчав.
— Ви назвете нам імена, якщо я дозволю вам іще два дні провідувати дружину?
— Так… — подумавши, відповів Штайнер.
— Тоді кажіть мені зараз.
Штайнер мовчав.
— Давайте домовимось так: завтра ввечері ви назвете два прізвища, а решту — післязавтра. Згодні?
— Я вам скажу всі імена післязавтра.
— Ви обіцяєте?
— Обіцяю.
Чиновник довго, пильно дивився йому в очі.
— Я подумаю, що можна зробити. А зараз вас одведуть до камери.
— Може, ви повернете мені листа? — спитав Штайнер.
— Листа? Він має лишитись у документах. — Чиновник нерішуче дивився на нього. — А втім, у ньому нічого важливого для слідства немає. Гаразд, беріть його.
— Спасибі, — подякував Штайнер.
Чиновник викликав дзвоником варту і звелів одвести Штайнера.
«Шкода, — подумав він, — але що ж тут удієш? Поставишся лю-дянодо іншого, той сам потрапиш у ту диявольську кухню». — І зненацька стукнув кулаком по столу.
Мориц Розенталь лежав у постелі. Уперше за багато днів у нього’ні-що не боліло. Починався паризький лютневий вечір, і в сріблясто-голубих сутінках спалахнули перші вогні. Не повертаючи голови, Мориц Розенталь спостерігав, як освітилися вікна протилежного будинку: здавалося, будівля коливалася в сутінку, наче велетенський корабель — океанський лайнер перед самим відплиттям. Простінок між двома вікнами кидав через вулицю на готель «Верден» довгу тінь: вона чимось нагадувала примарні сходні, що чекали на пасажирів.
Мориц Розенталь не ворушився; він лежав у своєму ліжку і раптом побачив, що вікно прочинилося навстіж, і якась постать, схожа на нього самого, підвелася й пішла з кімнати, ступаючи по тіні, через вулицю до корабля, який ледь погойдувався в довгому смерканні життя, а тут знявся з якоря й поволі поплив геть. Кімната Розенталя розклеїлась, наче картонна коробка у воді, й стіни попливли за течією. Повз нього шуміли вулиці й шляхи, внизу пропливали ліси, клубо-чився туман, а корабель плавно линув усе вище й вище в шумовиння безкраїх просторів, назустріч хмарам, назустріч зорям, у глибоку блакить; а далі в тому колисанні, немов у колисковій пісні, перед ним
595
постав казковий берег, увесь рожевий і золотавий, тіняві сходні знову безшумно опустились, Мориц Розенталь ступив на них і зійшов униз на берег, а коли озирнувся, не було вже ніякого корабля, і він стояв самотній на незнайомій землі.
Передним простерся довгий і широкий шлях. І старий мандрівець довго не роздумував: перед ним лежала дорога, щоб нею іти, а його ноги знали багато доріг.
Проте вже за кілька хвилин із-за сріблястих дерев виринули велетенські іскристі ворота, за якими сяяли позолочені куполи й башти. Перед ворітьми стояла висока постать у світлому блискучому вбранні з патерицею в руках.
«І тут прикордонна варта!» — злякано подумав Мориц Розенталь і кинувся за кущі. Огледівся довкола; повертатись назад нікуди: там дорога вела в безодню, в Ніщо. «Ну, дарма, — подумав звиклий до всього старий емігрант, — пересиджу тут до ночі. А там якось, може, пощастить проповзти стороною, обійти варту».
Він виглянув крізь самоцвітне гілля й побачив, що велетень-вар-товий махає патерицею, наче когось підкликаючи. Розенталь озирнувся ще раз: крім нього, ніде нікого не було. Вартовий помахав знову.
— Дідусю Мориц! — гукнув приємний дзвінкий голос.
«Можеш кликати, поки не захрипнеш, — думав собі Мориц Розенталь, — я однак не озвуся».
— Дідусю Мориц, — покликав знову той самий голос. — Виходь із кущів своєї печалі.
Мориц підвівся. «Таки злапали, — подумав він. — Та хіба ж од такого велетня втечеш — він же, певне, бігає швидше за мене; нічого не вдієш, треба йти».
— Дідусю Мориц! — іще раз покликав голос.
— От халепа, — бурмотів собі під ніс Мориц, — та він, либонь, знає мене! Виходить, мене вже й звідси*висилали. Тоді, за новими законами, дадуть щонайменше три місяці тюрми. Може, принаймні, хоч харч у них пристойний. І дадуть мені почитати що-небудь свіженьке, а не якийсь там журнал «У колі родини» за тисяча дев’ятсот другий рік. Ех, коли б трапився роман Хемінгуея або щось подібне!
Що ближче він підходив, то світліші й блискучіші ставали ворота.
«Що це вони влаштували таку ілюмінацію на кордоні, — зчудо-вано думав Мориц, — не второпаєш, куди й потрапив. Мабуть, останнього часу вони все освітлюють, аби легше було ловити нашого брата. Це ж марнотратство!»
— Дідусю Мориц, — мовив воротар, — чого це ти ховаєшся?
«Ще й питає, — подумав Мориц. — Він же добре знає, хто я. і чого ховаюсь…»
— Заходь, заходь, — запрошував воротар.
— Слухайте, добродію, — сказав Мориц, — поки що я, по-моєму, не порушив закону. Вашого кордону я ще не перейшов. Чи, може, мені ставиться на карб усе те, що було досі?
— Усе зараховується, дідусю Мориц.
«Тоді я пропав, — майнула думка. — Це, здається, острів, можливо, Куба, туди ж останнього часу багато хто збирався…»
— Ти не бійся, — сказав воротар. — Тут тобі нічого не буде. Заходь спокійно.
— Слухайте, добродію, — відповів Розенталь, — я хочу вам одразу сказати правду: я без паспорта.
— Ти без паспорта?
«Шість місяців», — подумав Мориц, почувши гучний голос, і винувато закивав.
Воротар підняв патерицю.
— Тоді тобі нема чого вистоювати в райському партері двадцять
