Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Історія додає, що до чи після смерті він постав перед Богом і мовив: «Я, котрий марно був стількома людьми, хочу бути лише самим собою». Божий голос відповів йому крізь буревій: «Я також не я; я вимріяв світ, як ти свої твори, мій Шекспіре, ти — одне з моїх сновидінь, ти, як і я, є всім і нічим».

Ragnarök[530]

Образи снів (пише Колрідж) відтворюють враження, а не спричиняють їх, як ми гадаємо; ми не відчуваємо жах тому, що нас душить сфінкс, ми бачимо вві сні сфінкса, щоб пояснити жах, який відчуваємо. Коли це так, то яким чином звичайне переповідання зовнішніх форм може передати замішання, захват, тривогу, жах і радість, з яких було зіткано сон цієї ночі? Втім, спробую переповісти його; можливо, та обставина, що сон складався з однієї лише сцени, усуне або принаймні послабить основну проблему.

Місце дії — факультет філософії та літератури; час — надвечір’я. Все (як звичайно вві сні) виглядало дещо інакшим, начеб трохи збільшеним. Ми обирали керівництво; я розмовляв із Педро Енрікесом Уреньєю, котрий насправді давно помер. Зненацька нас оглушив гамір маніфестації чи вуличного оркестру. З боку Бахо насувалося людське й тваринне ревище. Хтось заволав: «Ідуть!», а тоді: «Боги! Боги!» Четверо чи п’ятеро осіб виокремилися з юрби й піднялися на сцену актового залу. Ми всі аплодували, не ховаючи сліз; це були Боги, котрі повернулися після багатовікового вигнання. Вони височіли над сценою, відкинувши голови й випнувши груди, і спогорда приймали наше пошанування. Один тримав гілку, це була, безперечно, якась невибаглива рослина з флори снів; інший простягнув пазуристу руку; одне з облич Януса з острахом дивилося на кривавий дзьоб Тота. Хтось із них — я вже не пригадую, хто саме, — мабуть, натхнений нашими оплесками, переможно заклекотів; звук був надзвичайно різкий, здавалося, хтось чи то свистить, чи то полоще горло. З цієї миті все змінилося.

Почалося з підозри (можливо, перебільшеної), що Боги не вміють говорити. Століття суворого вигнанницького життя вигубили в них усе людське; ісламський півмісяць і римський хрест були безжальними до цих вигнанців. Низьке чоло, жовті зуби, рідкі вуса, наче у мулатів або китайців, і відвислі, мов у тварин, губи свідчили про занепад олімпійської породи. Їхнє вбрання не личило поважній і чесній бідності, воно радше нагадувало про зловісну розкіш картярських домів і борделів Бахо. У петлиці стікала кров’ю гвоздика; під щільно припасованим піджаком окреслювалося руків’я кинджала. І раптом ми здогадалися, що вони розігрують свою останню карту, що вони спритні, неосвічені й жорстокі, наче старі хижі звірі, і — якщо ми виявимо страх або співчуття — вони нас знищать. Отож ми повихоплювали важенні револьвери (раптом уві сні з’явилися револьвери) і весело перестріляли Богів.

Inferno[531], І, 32

Від сходу до заходу сонця леопард, який жив наприкінці XII століття, бачив дерев’яні дошки, залізне пруття, чоловіків і жінок, які невпинно снували перед ним, масивний мур і, можливо, кам’яний жолоб із опалим листям. Він не знав, не міг знати, що в ньому живе потяг до любові і жагуче бажання шматувати жертву, і жадоба вітру, який доносить оленячий дух. Та щось у ньому задихалося й протестувало, і Господь сказав йому вві сні: «Ти живеш і помреш у цій в’язниці заради того, аби відома мені людина подивилася на тебе певну кількість разів, і запам’ятала, і відтворила тебе, твій символ у поемі, яка посяде своє місце в світовій історії. Ти потерпаєш у неволі, щоб зробитися словом у поемі». Господь уві сні просвітив хижого звіра, й той усе зрозумів і прийняв своє призначення; та коли прокинувся, в ньому була лише похмура покора, мужнє невідання, бо механізм світу надто складний для тваринного розуму.

Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої поневіряння. Легенда гласить, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби одержав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо механізм світу надто складний для людського розуму.

Борхес і я

Це йому, Борхесові, спадають на думку різні речі. Я простую Буенос-Айресом і зупиняюся — майже несамохіть, — щоб подивитися на арку якогось під’їзду й ґратчасті двері; про Борхеса я дізнаюся з пошти, його прізвище бачу в списку викладачів чи біографічному словнику. Мені подобаються піскові годинники, мапи, видання XVIII століття, етимологія, смак кави та проза Стівенсона; він поділяє мої уподобання, але з таким гонором, що вони стають атрибутами його акторства. Було б перебільшенням стверджувати, ніби ми ворогуємо; я живу, продовжую жити задля того, щоб Борхес міг творити свою літературу, яка виправдовує моє існування. Мушу визнати, деякі його сторінки чогось-таки варті, але ці сторінки не врятують мене, бо найкращим у них він завдячує не собі, не комусь, а лише мові та традиції. Зрештою мені судилось остаточно зникнути, і тільки якась частка мене залишиться жити в ньому. Я віддаю йому потроху все, хоча мені відома його згубна звичка все перекручувати й перебільшувати. Спіноза твердив, що кожна річ прагне залишатися собою: камінь хоче вічно бути каменем, тигр — тигром. Я змушений залишатися Борхесом, а не собою (якщо я взагалі існую), але я впізнаю себе в його книгах менше, ніж у багатьох інших або в невтомних звуках гітари. Колись давно я спробував позбутися його і замість міфології передмістя вдався до гри з часом і безкінечністю, але тепер ця гра належить Борхесу, і мені доведеться вигадати щось інше. Відтак моє життя — втеча, я все втрачаю, і все належить забуттю або йому.

Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку.

Примітки

(Прикінцеві примітки у цій електронній версії віднесено до відповідних місць у тексті в якості коментарів, на відміну від посторінкових приміток, віднесених до відповідних місць у тексті в якості приміток. Для наведених нижче 5 приміток відповідників у тексті не знайдено; вони пов'язані з творами, що не увійшли до цього збірника. — Прим. верстальника.)

Даріо, Рубен (справжнє ім’я — Фелікс Рубен Гарсія Сарм’єнто, 1867—1916) — нікарагуанський поет-модерніст.

Палермо — район Буенос-Айреса, де мешкала родина Борхеса.

Сима Цянь (бл. 140—86 до н. е.) — китайський історик.