Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде

– Хочу йти вперед і дати щось більше від нарисів. Або – або...

Яке ще дуже молодече оце «або – або». Все ж таки наша поважна балачка про сучасні напрями в літературі дає змогу набрати враження, що Ткачук несогірше визнається на наших авторах. Літературний Львів з його закулісами теж дещо знає.

– Чи не відстали Ви занадто від села, щоб знову починати в своїх писаннях від нього? Чи місто не насуває Вам нових думок, нових задумів?

– Ні, село занадто глибоко врізалося мені в пам’ять і серце. Тільки на свої спогади про нього дивлюся тепер вже інакше...

Трохи смішно звучить в устах дев’ятнадцятилітнього хлопчини «вже тепер», але все ж таки мило вразила ця вірність середовищу, з якого вийшов.

Розстаємося з взаємним побажанням на майбутнє.

1936

ПОЕТКА БЕЗ КНИЖОК: ІРИНА НАРІЖНА

Не підхлібне для поета, коли він наслідує. Дозволено йому тільки нагадувати когось собою. Очевидно, той «хтось» мусить на цілу голову перевищити даного поета. Наріжна ані не наслідує, ані не нагадує нікого собою. Іде своїм шляхом. Чи властивий цей шлях для її творчості? Чи не замінити його ще на інший? Сьогодні цього передбачити не можна. Треба прийняти тільки той факт, що в Наріжної мало є «парами» поезій, себто таких, щоб одна нагадувала другу.

З цього можна б зробити висновок, що поетка ще шукає. Хоч ті проблиски її таланту, що їх нам уже виявила, зраджують за легкою формою велику глибину думки. Здається, ніби душа поетки переповнена вщерть чимсь сумним пережитим, а водночас нові вже надії випускають парості. Ніби знехотя виймає вона той чи інший мотив. Розгортає фарби й малює. Ніжні це акварелі. Невибагливі, найпростіші засоби, а проте – якої виробленої руки потрібно, щоб акварелевий малюнок вийшов гарно й ніжно! Ось одна картина з осінніх настроїв.

Розступивсь, запрозорився обрій,

відійшов у ясну далечінь.

Линуть небом – смілі, горді –

в теплий край журавлів ключі.

Розітнувся десь дужий клекіт

і затих. Тільки шум вгорі.

Хоч бери пензель і малюй. Маляреві зазначено навіть нюанси кольорів: «запрозорився обрій, відійшов у ясну далечінь». Тільки два останні рядки, ніби причеплені до вірша, містять у собі всю його вагу:

...Тільки мрія про край далекий,

що до нього нема доріг.

Каже француз: «Великі болі завжди німі». Скільки трагізму, скільки чуття й любові в цім однім реченні:

...Тільки мрія про край далекий, що до нього нема доріг.

Патріотизм Наріжної – це глибоко відчута туга. Як же ж мусить поетка любити той рідний край без доріг, коли з такою ніжною тугою згадує про нього!

Глибокий яр (там терен ріс і глід),

і сад розлогий, і безмежність степу,

і рідний дім (під вікнами бузок),

і груші дикої столітні віти,

широкий пригорбок, толока.

І знову акварелевий малюнок: хатина з бузком коло вікон, оподалік старезна груша, на задньому тлі тернистий яр, а там толока.

А при кінці цього вірша:

...мов давню казку давніх літ...

І знову ця туга, ця любов до Рідного Краю, що там, на еміграції, перейшла вже в казку. Коли ж діждемося збірки цієї талановитої поетки?

1936

ВІТАЄМО НОВУ ПОЕТКУ!

Що за мила-премила несподіванка! В останньому числі нашого журналу запитували ми, коли ж діждемося збірки талановитої поетки Ірини Наріжної, а в цьому, безпосередньо черговому числі «Світу молоді» ділимося з своїми читачками радісною новиною: вже діждались, вже маємо в себе збірку поезій Ірини Наріжної.

Безпретензійна на око, сіра, зате на якому папері, яка елегантна книжечка з назвою «Настрої».

Так, це справді тільки настрої. Тужливі, переткані спогадами й надією, болем і розкішшю від самого акту життя – настрої.

Один якийсь заблуканий спогад у пам’яті, один особливий легіт вечора чи ранку – поезія, що перед нею серце починає обережніше битись.

Що ви скажете про такий вірш:

Сонцем заллятий обвітрений березень

Креслить так впевнено лінії обрію.

У цих двох стрічках увесь березень, зі сміливим кокетуванням провесни, з лоскітливим березневим сонцем, з ясним небом і пестливими вітрами. Все багатство барв і тонів у двох рядках.

Побіч цих ніжних образів, що, здавалося б, мусила їх креслити дуже ніжна жіноча рука, побіч цих незачіпних, мімозних віршів, такий вам вірш-заводіяка з пересуненою зухвалою шапкою «набакир»... Починається він викликом:

Ну і що ж, що життя – не мрія.

А кінчиться таким бадьорим, відчайдушним акордом:

– Гей, чи ж ласки в життя хто просить?

Молоді ми, міцні, і вперті,

і незламні, – сили в нас досить

для життя, для борні і – смерті.

Коли б не збірка ця, ви, може б, не повірили, що оці два наведені вірші писала одна й та сама людина – жінка, поетка.

У нас не є в звичаї купувати поезії, але «Настрої» Наріжної купіть. Будете нам вдячні за нашу раду.

1936

НА РОЗМОВІ З ІВАННОЮ СИНЕНЬКОЮ-ІВАНИЦЬКОЮ

[...] Співачка Іванна Синенька-Іваницька.

Здається, що нема між молодими поклонниками артистів таких, що не мали б бажання «бачити зблизька» своїх улюблених вибранців. І я теж не без цього гріха.

І тепер на звук прізвища співачки пригадую собі: це був виїмково щасливий вечір для мене. У Львові, скільки тому – п’ять? шість років?

Була «якась академія». Здається, чи таки не з приводу побуту О. Олеся у Львові? І тоді я пізнала когось зблизька, кого вже довгі роки любила здалека, і когось здалека, кого відразу полюбила.

Це було особисте знайомство з О. Олесем і перше враження від співу пані Іванни Іваницької.

Я не музик, навіть не музикальна, але враження, яке зробила на мене буквально передзвонена пісня-колисанка «Ой ходить сон коло вікон», було таке сильне, таке всевладне, що не соромлюсь признатись: не пам’ятаю вже ні одної «точки» програми, яка була далі по виступі співачки.

Потім пригадую собі: вертаючися «гурмою» додому (звичайно, студентська братія!), всі заховувались якось виїмково спокійно. Перед нашою брамою один з товаришів спитав:

– Чи ви не завважили, що ми майже не говорили по дорозі? Що сталося?

Тоді одна з товаришок дала відповідь за нас усіх:

– Хіба профани такі, як ви, Михайле, можуть галасувати по такому вечорі...

І тепер мала я особисто, «зблизька», може, на віддаль стола, пізнати й говорити зі співачкою. На сцені