Тіні наших побачень - Іван Байдак

А по суті, цих людей поєднувало те, що всі вони почергово зневірилися в житті чи в собі, тому трималися поруч. Бо хіба є щось краще, ніж знайти спільників у мистецькому колі? Люди інколи так чинять: шукають штучні відповідники і при цьому дурнувато посміхаються, удаючи спорідненість, приховують свої комплекси і втішаються, що існують інші персонажі з таким самим відхиленням.

Загалом ніхто не цікавився чимось, окрім власної геніальності, але кожен поводився досить приязно. Для мистецького успіху потрібно всіх ненавидіти або з усіма дружити. Більшість обирали безпечніший варіант. Тому в «Штуці», яка приваблювала мене джазовими вечорами, інтелектуальними дискусіями та й загалом приємними зібраннями, десятки претензійних, позбавлених фінансового благополуччя, але переповнених амбіціями митців пліткували та виставлялися. Як я казав, ніяких змін. Цікавість, порожні розмови і марнославство — усе, що править світом.

Мене такі тимчасові радощі мало приваблювали, радше дозволяли на хвильку забути про глобальне. Одвічна проблема митця — пошук уваги й визнання. Найважче із цим письменникам: вони повинні змусити прочитати свою книжку; найбільш скривджені — художники: інколи їхні багаторічні старання удостоюють скупого погляду; музиканти — найревнивіші, хоча й можуть легко привернути увагу. Усі приречені на самотність і звеличення жінки, що апріорі не обіцяє вдалого союзу. Жінка для митця — спосіб забезпечення потреб, а його роль у її житті завжди епізодична. Часто правду маскують за рангами муз. Лестощі, не більше. Творчість поглинає людину цілком. Тому все, що їй залишається, — це манірна претензійність на увіковічення. Частіше — гра із суспільством і провокації. Не надто надійна перспектива, погодьтеся.

Мені було не до того, я мешкав у своєму занедбаному будинку, побудованому ще за австрійського правління, з високими стелями та холодними зимами. Єдина простора кімната була і спальнею, і майстернею, отже, усамітнитися можна було, лише якось затулившись від інших. Сам будинок був розташований на невеличкому подвір’ї, що завжди плутало молодих поштарів і загрожувало репутації нерозбірливих коханок. Мені було під п’ятдесят, і я вдався до завершення певного творчого циклу — вважав, що це саме той критичний вік, коли час виконувати все, що завжди відкладав на потім.

Найбільша трагедія митця полягає в тому, що його творіння завжди молодше за нього. Він переростає книжку, яку пише. Останній штрих картини наносить зовсім не та людина, яка розпочинала композицію. Автор розвивається, а його творіння здається недосконалим, інколи — жалюгідним. Інколи його мучить розуміння, що досконалості не існує, інколи — огортає справжнє блаженство, адже в майстерності немає рамок.

Повертатися до закинутих колись справ — не завжди рух назад, часом це переосмислення не лише творчих потуг, але й мотивів виконання творіння. Цю виставку я готував усе життя. Інколи експонати виникали під впливом натхнення, часом через муки чи творчі простої. Зрештою, я завжди керувався інтересом та змогою експериментувати, не зважаючи на другорядні аспекти. Серед них основним завжди був острах неприйняття, відсторонення. До останнього я ставився завжди спокійно, адже здатність твору зачепити чиїсь почуття є ознакою його успішності. Утім, після анонсу своєї основної виставки я стикнувся зі справді жорсткою критикою. Періодичні видання друкували скандальні дописи, від мене відсторонювалися найближчі друзі, я регулярно отримував листи з погрозами. Мене звинувачували в підриві суспільного спокою, розпалюванні ворожнечі, релігійному протесті та бунті проти соціальних норм. Щоправда, поширення ця інформація поки не набула. Я розставив світ на місця. Тому мене це мало хвилювало. Достукатися до суспільства можна, лише знявши з нього одежу. Навіть якщо це звучить метафорично і зображено лише візуально. Світ не стоїть на місці: вчорашні ґанджі стають класикою, а деякі речі трактують лише з погляду зручності їх використання. Так, релігія завжди буде засобом маніпуляції суспільством, жіноча творчість — різновидом фемінізму, вдавана демократія — лише новою формою комунізму. Ілюзорний вибір, який надають людині, завжди йтиме поруч зі страхом осуду. Тому питання самоідентичності, особливо творчої, зовсім не пластунство, а виявлення свого розуміння прекрасного. До цього я дійшов зовсім недавно, так було не завжди.

Якщо чесно, мені в житті не пощастило. Якщо ще чесніше, то пощастило не одразу. У житті я можу завдячувати як випадку, так і власній праці. Але мене рідко переймав аналіз подій, хоча вони й безпосередньо впливали на становлення мого світогляду, тому я подам їх у скупій хронології. Розпочну одразу зі знайомства з Якубом, літнім польським букіністом, унікальним у літературній необізнаності та вмінні дорого продати книжки. Це я зрозумів пізніше. На момент нашої зустрічі мені було дев’ять і я доглядав за садом Якуба. Поляк був рослий, мав грубий голос і хронічний кашель. Щоденно його відвідувало чимало осіб, розмови завжди починалися із літературних тем, закінчувалися випивкою або неприхованими оргіями. Я нерідко бачив оголених жінок, які ходили коридорами його будинку, вони були п’яні і веселі, мене не соромилися, завжди посміхалися й куйовдили мені волосся. Я тоді вибігав на задвірок, де відбувалися мої перші художні спроби. Я збирав вугілля з печі й розмальовував ним високий паркан. Якуб не заперечував, він насправді мало чим переймався.

Я провів так шість років, мої батьки були прості робітники, часу в них на мене не було. Я їх також більше не згадуватиму. Достатньо розуміти, що вони не відігравали в моєму житті важливої ролі. А потім стався той випадок.

Мені було п’ятнадцять, і я закінчував середню школу. Досі працював у Якуба, який на той час дуже зістарівся, але своєму стилю життя не зраджував. Досі думаю, якби він не помер так швидко від раку легень, ми б по-чоловічому подружилися. На одній з його вечірок я звично допомагав накрити стіл, здебільшого мене просили бігати до погреба по вино.

— Ти доглядаєш за садом Якуба? — запитала мене жінка з низьким голосом.

Вона була голою, з великими грудьми, посіченим волоссям і малопомітним чорним трикутником унизу живота.

— Я доглядаю за садом Якуба, — максимально чітко відповів я. Вона посміхнулася.

— Це твої малюнки? — запитала мене, махнувши рукою в бік задвірка.

— Так.

— Я тобі подобаюся? — запитала вона.

— Так, — знову лаконічно відповів я, приховуючи гарячу ерекцію.

— Це добре, — сказала вона, а потім залишила адресу й попросила прийти до неї завтра о шостій.

Вона спізнилася на десять хвилин, потім холерично шукала ключі в сумочці.

Я відповів, що пробачаю, бо вона носить моє улюблене ім’я — Олександра — і в неї красивий костюм. Вона заперечила, бо це чоловіче поєднання. Не