Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

цілий рік в камері самотнього ув’язнення і за малим не став живою ілюстрацією до «Шільонського в’язня» Шіллерового, коли б не бунтівлива молодість. Проте зараз навіть ніжність якась прокинулася при згадці про той рік самотнього ув’язнення, рік тюремних мук і палких, нікому не звірених мрій у рік крайньої зосередженості в собі, рік безкінечних дум і жагучих поривань до волі — рік самотності в 24 роки. Тут же пригадав і те, як його сюди вели, а назустріч ішла компанія знайомих, і один з них (такий був язикатий поет–реготун В. Поліщук) запитав: «Куди?» — і по хвилі, здогадавшись, сам собі відповів на всю вулицю:

— А–а–а… На фабрику–кухню! І зайшовся уїдливим реготом. А за ним і вся компанія.

«Фабрика–кухня». Так він охрестив цю споруду. Зараз ніяка така компанія не йшла назустріч. А шкода. Десь їх, напевно, розметало тепер по всіх світах…

Але наприкінці, хоч Андрій і не зустрів ніякої знайомої компанії товаришів і друзів, він все ж таки мусив трохи здивуватися. Це було останнє вражіння з волі, з втраченого світу. Вони вже йшли попри самісіньку стіну управління НКВД, завертаючи за ріг на Чернишевську, де був вхід до комендатури, як раптом двоє молодих хлопців, по–спортивйому одягнених і досить «модних», стоявши на розі, обернулися і наставилися очима на Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей і несподівано один протяг на повен голос:

— Чумака повели!..

Андрій страшенно здивувався — хто ж це? І звідки він його знає? Але озирнутися не встиг — двері за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці»:

Сонце, воля, весь світ і два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його ім’я, лишилися по той бік.

IV

«Фабрика–кухня»… Якщо існує «той світ» по думці всіх смертних, то оце він і є. Світ по той бік таємничої брами, що розділила життя на відоме й невідоме, на просте й загадкове.

«Той світ». Причому слово «три» за термінологією мешканців цієї частини планети має подвійне значіння: крім звичайного протиставлення до слова «цей», воно ще має окремий зміст — спеціально наголошуване це слово має означати «той!», тобто особливий, унікальний, непередбачений і неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть до речі. «Той світ», «фабрика–кухня».

І вони от в нього вступили й блукають по ньому. Рибалко теліпає валізу й лантух і супроводжує Андрія. Міліціонери щезли. Ще в комендатурі, де Рибалко виписував перепустку до головного управління на дві особи, міліціонери звільнилися й кинулися прожогом геть — вони, безперечно, зраділи, що їхня місія скінчилася. Лише Рибалко не міг утекти — виконував свою місію до краю: теліпав валізу й лантух і теліпався сам. Він натужився, сопів, але нічого не казав, либонь, не насмілювався турбувати цю, довірену йому, вихрасту людину в розшнурованих черевиках, навіть ніби ніяковів перед нею. Не командував, не злостився, не дивився в очі й взагалі мовчав, просто йшов позаду, а коли Андрій зупинявся, не знаючи куди повертати, Рибалко на мить виходив наперед.

Так вони перейшли лабіринт нижніх коридорів, потім підіймалися нагору. Один поверх… Другий… Третій…

Ба, ці сходи знайомі Андрієві, дуже знайомі — сходи управління «фабрики–кухні». Лише ось така неприємна новина:

Геть по всіх сходах, над усіма прольотами межи ними висять грубі, циркові тенета. Всюди циркові тенета! Попід шкірою пробігає легенький неприємний холодок. Андрій угадує, що це значить, для чого ці тенета… Не для циркових розваг, справді, їх розвішано та ще так рясно! А те, що тенета висять, та ще так рясно, в самому управлінні, де колись ходила лише вільна публіка, — це особливо бентежить. Крім тенет впадають в око дротяні решета на всіх вікнах… Ну й ну! Андрієві ця декорація те сподобалась Проте він не оцінив її як слід, бо не знав нічого ще.

Зійшли на третій поверх, постояли яз сходах, потім походили в коридорі. Рибалко адоторсав кілька дверей — всі замкнені. Андрій бачив, що його начальник безпорадний і не знає, що робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожні вестибюлі, порожні сходи, зупинений ліфт, порожні коридори. Андрій згадав, що сьогодні неділя, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усі заводи й фабрики, тут це вихідний день, ніхто не працює. Поникавши по коридору, вони посиділи на лаві. Потім перейшли в другий коридор, знову посиділи на якомусь тапчані. Рибалко поторсав ще кілька дверей,

Мимо пройшов юнак в єжовській уніформі, він біг з якимись паперами в руці порожнім коридором. Рибалко перехопив його й, одвівши набік, щось питав, розводив руками, щось товкмачив. Юнак сказав «так» і пішов собі. Знову потяглися нудні для Рибалка, безкінечні хвилини чекання. Рибалко прів, хвилювався помітно, хоч не подавав знаку, уперто чекав, чим скінчиться те «так», сказане струнким юнаком в єжовській уніформі, — це «так» було, як соломинка, за яку тримався Рибалко, боючись загубитися в порожнечі. Андрієві вже було шкода вайлуватого цього простака в начальницькім мундирі, флегматичного цього товстюха з таким милим полтавським акцентом, що топтався так безпорадно в порожньому череві найгрізнішої в світі установи. Він знав, що встань він — Андрій — і піди собі геть, цей товстюх нічого з ним не зробить. І іншим разом, при іншому настрої він саме так і зробив би, навіть не спинився б перед явним безглуздям такого вчинку, бо ж із цього будинку немає виходу — всюди, на всіх дверях стоїть варта, — але він пограв би з долею в піжмурки, використовуючи хоч би один–єдиний шанс. Але зараз те навіть не приходило в голову. По–перше тому, що не звик підставляти за себе чужі голови, скажімо, от Рибалкову. По–друге — він був роззброєний усім, що сталося, тяжко пригнічений, розбитий геть до тла і тому сидів понуро й дивився перед собою. І, нарешті, ще одне стримувало його від будь–якого божевільного вчинку, це явно ідіотична, підступна, але настирлива іскорка надії, що все може скінчитися щасливо, нічим. Потримають, пострахають і, не мавши ніяких матеріалів супроти нього, пустять. Це була явно ідіотична, безглузда думка. Андрій гнав її геть з усієї сили, зле вона лізла. І це було поганим симптомом. Значить, він внутрішньо, підсвідомо визнає всю безвихідність і трагізм своєї ситуації, і саме тому думка десь б’ється, як пташка, в сліпому метанні, надіючись на якесь там химерне щастя, на якусь дірку. Це погано, і це не в його стилі.

Хвилини тяглися нудно до нестерпності. Хоч би