Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Завжди знала, що треба мати добре взуття і одяг стриманого класичного фасону з гарної, дорогої тканини.
Але нині це вже не було мені потрібно.
То ж навіщо витрачатися? Сенс?
Сенс — зробити собі подарунок.
На мені були джинси і светр. Плащ, як уже казала, я залишила на дереві в лісосмузі. Подумала, що в мене ніколи не було пристойної сукні і дорогого взуття. Як би я в них себе почувала?
Рішення було простим і приємним — на мій погляд, дуже схожим на наказ зробити собі подарунок. Нормальне рішення, коли у тебе в сумці лежить кілька тисяч.
Я взяла таксі та знову поїхала до центру…
12 годин 30 хвилин
…поїхала до центру, до мережі модних крамниць.
Я не дуже люблю ходити по магазинах.
Точніше — по дорогих магазинах. А якщо зовсім відверто — я їх ненавиджу! Хоча магазини тут ні до чого. Справа в цінах на ганчір'я. І в тих людях, що їх купують.
Одна моя клієнтка якось сказала, що повісилася б, якби на ній був не швейцарський годинник, а якась підробка. Якби вона про це дізналася, вона б не роздумуючи накинула собі зашморг на шию! Пальці в неї були короткі й товсті, мов сардельки…
Якось, розчулившись, поглядаючи в люстро на те, що я з неї зробила, вона подарувала мені «золоту» картку до свого фітнес-центру Перші два дні я цим неймовірно пишалася. На третій — наважилась і пішла, купивши собі форму: лосини і синю футболку. Маючи «золоту картку», можна було відвідувати все, що там є, - від масажу та перлових ванн до йоги і тренажерного залу. Спершу я пішла на йогу.
В гардеробі мене роздягли (і слава Богу, адже моя куртка не дуже відповідала рівню закладу), потім напоїли соком-фреш. Я переодяглась, одразу відчувши, що і лосини, і футболка, хоч і куплені не на ринку, а в магазині спортивного одягу, занадто прості. Перед тренуванням десяток жінок зібралися в залі, й доки чекали тренера, мене занудило (звісно, я не дала зрозуміти!) не менш як три рази.
Спочатку все йшло добре. Я привіталась із жінками різного віку (благаючи Бога, щоб серед них не було наших клієнток!) і чемно стала збоку, дослухаючись до приблизно такого діалогу:
— Купила-таки! — сказала одна молода жінка другій, старшій, із штучною засмагою.
— Я так і знала, люба! Я ж тобі казала: «лексус» — це минулий день…
— А я… — долучилася до розмови третя, — навіть вже не рахую, скільки в мене тачок змінюється за місяць! Вже кажу йому: припини мене дратувати, я ж не встигаю звикнути!
— А мого все до яхт тягне! Я його — до нерухомості, а він мене — до яхт тягне.
— А він тобі вже освідчився?
— Чекаю…
— От доки чекаєш — не сперечайся. Яхти — так яхти…
— А я вчора в «Louis Vuitton» відхопила пальто за п'ять штук. Божилися, суки, що воно в них одне. Сьогодні бачу — а таке саме на…
Вона назвала прізвище високопосадової персони, хоча мені здалося — це жарт.
Вони ще пощебетали про марки авто, від яких їх просто «верне», про фірми, яким можна довіряти, а яким — ні за що, про дієти, пігулки для схуднення і корисних черв'яків, яких запускають у шлунок, щоб вони жерли зайве.
Одна безупинно балакала про свого чоловіка, починаючи кожне речення з посилання на нього і його думку з приводу вищезгадуваного.
Друга весь час демонструвала перстень із великим діамантом.
Третя, відкриваючи рота, показувала досягнення американської стоматології. На завершення вони ще трохи погомоніли про серіал, що йде ввечері.
Відверто кажучи, я думала, що вони просто жартують, розігруючи якусь карикатурну сценку з життя багатіїв. Деякі слова вони вимовляли неправильно, деякі — з невірним наголосом.
Здавалося, що зараз прийде режисер, який ховався за лаштунками, плесне в долоні й скаже: «Стоп! Чудово! Досить!» — і всі вони розслабляться, розсміються і припинять цю кумедну гру…
Коли я, регочучи, програла весь цей театр перед Вадиком, він цілком серйозно сказав, що моя зневага йде від звичайнісіньких заздрощів.
Потім я серйозно над цим замислилась, адже Вадим завжди міг розставити вірні акценти, і вирішила, що він має рацію. Якоюсь мірою…
Але я все одно не могла змиритися з тим, що скромний светрик брудно-блакитного кольору в фірмовому магазині коштує дві тисячі. Мені здавалося, що той, хто його купує, добровільно принижується, жере землю з-під ніг якого-небудь фабриканта. Як на ілюстраціях старої дитячої книжки про містера Твістера…
І ось тепер у мене з'явився шанс «не заздрити».
Я зайшла до магазину в центрі міста, вітрини якого лише розглядала, гуляючи там перед роботою. Спочатку мені здалося, що вибирати немає з чого — все було якесь невиразне, бліде. Але йти ще кудись мені не хотілося.
Продавщиця ходила за мною, мов цербер. Тільки-но я брала до рук якусь річ, вона оголошувала її ціну. Зрештою я обрала кілька вішалок і заглибилась у нетрі кабінки, засмикнула завіси і з полегшенням зітхнула.
Пожалкувала, що вигадала всю цю маячню.
Але варто було повідомити, що сукня прийшлась і я її візьму, як продавщиця заговорила люб'язно і затуркотіла, пропонуючи аксесуари.
Одне слово, я купила світло-сіру сукню, сірий плащ, туфлі, які мені підібрали, білизну.
Потім іще сумочку, гаманець і тонкий шкіряний пасок.
У примірочній закрутила волосся на потилиці, склала в пакет джинси зі светром і в такому вигляді пішла до каси.
Усе це зайняло в мене не більш ніж півгодини…
Я вийшла з магазину…
13 годин 00 хвилин
…вийшла з магазину і подумала, що, на відміну від мене, яка, за словами Вадима, могла заздрити тим жіночкам, — мені ніхто нині не позаздрить. Навіть якщо на мені — ганчірки від тієї фірми, назву якої я не могла повторити…
Я вийшла з напівтемряви і прохолоди магазину на яскраве сонце, яке вже нічим не пахло.
Поглянула на себе в скло вітрини.
Там була не я.
У глибині тонованого коричневого скла стояв манекен, кращий за своїх пластмасових побратимів, бо він іще міг рухатись.
Моторошно рухатись під щільним шаром скляної коричневої води, рухатись, мов зомбі, мов шматок огидної біомаси, зодягнутий в усе нове. В усе нове. Як у домовині.
В усе нове…
В усе нове…
Друга половина дня
13 годин 00 хвилин
…Хто той мужик, що в розпалі робочого дня сидить у центрі міста в кав'ярні під парасолькою, роблячи вигляд, що він страшенно
