Жуйка - Марія Козіренко
— Але як?! Я роздивлявся всі креслення, які ви мені дали, тисячі разів... А знайшов ось тільки її. І це не має жодного стосунку до креслень. Щоправда, на її спині була намальована скрипка... Але це лише містичний жарт мого зниклого друга-художника.
— То нехай. Ви хочете сказати, що це випадковість? — Ахрон впритул глянув на Марца й Хепін, яка ніяково почувалася при їхній розмові й вдавала, що розглядає меблі. — Випадковість — це диявол, це сама його суть. А вона не схожа на пекельне створіння. Перепрошую, мила дівчино, — звернувся він до Хепін. Та ввічливо посміхнулась у відповідь.
— Не знаю, Ахроне. Це все одно якась чортівня. Однак я не здивуюся, що це як із Райтолі — ви тут теж замішані. Ні? — спитав Марц.
— Я вчений, який апріорі замішаний у всьому безладі, який є і який буде. А втім, бачу, дамі з нами нудно. Хепін, люба, я ж не буду старим занудою, якщо попрошу вас трохи побути господинею у цій лабораторії. Ви ж не відмовитесь щось перекусити?
— Так, — Хепін кивнула і намірилася йти.
— У холодильнику дещо є, глянете там...
— Гаразд, — Хепін ковзнула рукою по руці Марца, якою він підпирав щоку, і зникла у кухні.
Марц тішився. Ахрон задоволено потер долоні й усміхнувся:
— Марце, зрозумійте, вам не треба ставати другим Страдиварі. Не тільки тому, що той погано закінчив. Ось ви, наприклад, умієте свистіти?
— Я? Аякже, вмію.
— А коли ви востаннє чули, що хтось свистить?
— Емм... Не знаю, не можу згадати. Давно. Поки живу тут, точно не чув. І раніше теж. А ось дід умів свистіти солов’єм — і так класно! Я так не вмію. А навіщо це?
— Ха! Друже, а співати? — Ахрон підвищив голос і набув урочистого вигляду.
— Та ні, це точно не моє, — Марц відмахнувся від цього питання обома руками.
— А я трохи вмію, — озвалася з кухні Хепін, — не те щоб, але для себе іноді...
— Чудово! Це і є музика. Її можна творити з будь-чого. Все, що ви можете побачити, може й звучати. Хвилі є хвилі. Так от, — Ахрон взяв зі столу біля комп’ютера флешку й простягнув Марцеві: — Я записав тут дещо. Такого зараз ніде не знайти, цим відео від тридцяти до ста років, багато хорошої музики. Тоді ще був справжній інтернет із вільним доступом до будь-якої інформації, а не цей ідіотський комункаціль. Тримайте.
Марц узяв флешку й засунув до задньої кишені джинсів.
— У мене є одна пісня «Бітлз». У будильнику, щоправда. А про таке я й не мріяв...
— Мрії збуваються, знаєш... — Ахрон якось дивно спохопився, ненароком звернувшись до Марца на «ти», ніби сказав щось зайве. Проте хлопець не зауважив цього.
— Готово! — Хепін стояла у дверях з тацею, на якій були бутерброди, печиво, горіхи, щось пастоподібне в маленькій мисочці, три склянки з яблучним соком.
— О! Вельми вдячні, господине! — Ахрон аж підскочив. Хутко розгріб книжки на столику й звільнив місце для таці.
Хепін поставила їжу й присіла на бильце крісла, в якому сидів Марц. Ахрон взяв склянку та бутерброд із сиром.
— Смачного всім!
— Спасибі, Ахроне,— Марц теж потягнувся за соком. — До речі, у мене немає компа, щоб подивитися це, — він витягнув із кишені флешку й поклав на бильце біля стегна Хепін.
— Жодних проблем! Там, — Ахрон непевно махнув рукою на куток кімнати, — є кілька, я їх вам подарую. Не Pilon XZ, звісно, але нічого. Я на гіршому колись модель ПГП прораховував. А взагалі — смішно. Зараз кожен школяр має комп’ютер, за допомогою якого можна керувати орбітальною станцією, а насправді ж вони на тих комп’ютерах просто грають в ігри... Знаєте, як мій батько казав на комп’ютерні ігри? «Ганяти дурня по екрану». Він був молодим інженером, коли з’явилися перші комп’ютери — величезні металеві шафи, які займали цілі зали. От як ця, тільки напхана залізяччям. І таких — десятки, а пам’яті всього десять кілобайт. Уявляєте?
— Ні...
— Отож, — Ахрон з апетитом відправив останній шматочок бутерброда до рота, встав і вийшов з кімнати.
Хепін одразу скористалася нагодою — хутко стрибнула на коліна Марцеві й поцілувала його, тоді так само швидко повернулася на своє місце.
Ахрон повернувся за якусь хвилину й поклав перед Марцем чималенький старий фоліант 2012 року видання.
— Що це? — поцікавився Марц.
— Це саме те, що вам треба. «Музичні інструменти українського народу» Гната Хоткевича.
— З картинками? — по-дитячому спитала Хепін і потягнулася до книжки.
— З картинками, люба, — Ахрон не стримував сміху, дивлячись на неї. — Так. Хе-хе... Що ще? Атож. Ноут.
Старий почовгав у напрямку книжкового терикону біля дальнього вікна, зазирнув за шафу, під стіл і нарешті витягнув із якогось закапелка потертий ноутбук, а потім ще один такий самий.