Диво - Павло Архипович Загребельний

велику гарну будівлю з вибіленими стінами, яку годі було й назвати хижею, так вона різнилася від Родимової бідної халупи, а ще була там-таки й справжня хижа, тільки набагато нужденніша, ніж та, що в ній виріс Сивоок, і геть обдерта; стояло кілька міцних дерев’яних будівель без вікон, таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному куті лежали товсті колоди, в іншому височіла гора дров, ще далі, на вирівняних клаптиках землі, росли якісь дивні зела, видимо, уходжені людськими руками, бо земля там чорніла так само, як на лісових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудів, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як на обійсті в діда Родима. Все тут було незвичне, вабливе і водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був відтятий від світу непроникною стіною дубового пакілля.

Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:

– Татко, татко!

Бігло просто до Ситника, виділювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.

– А таки приїхав твій батько, доню, – муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння, – та ще й привіз тобі… Ось глянь…

І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.

– Ти хто? – спитав хрипко Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.

– Величка, – продзвеніло йому на відповідь. – А ти?

Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриватися перед цією Величкою, але не втримався і сказав:

– Сивоок.

– Чому так звешся? – поцікавилася Величка.

– Не знаю. А ти чому?

– Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.

– А що таке дівчина? – поспитав Сивоок.

– Як то що? Я – Хіба ти не знав?

– Не знав.

– І ніколи не бачив дівчини?

– Не бачив.

– А кого ж ти бачив?

– Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.

– Ситник – то мій тато.

– А мені байдуже.

– Мій тато найкращий на світі.

– Найкращий – дід Родим.

Це зацікавило дівчину.

– А де він?

– Нема.

– То чому ж він найкращий, коли його нема?

– Був – його вбили.

– Знаєш що? – сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії. – Хочеш, я покажу тобі мак?

– А нащо він мені? – недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.

– Тато варить з ним меди, – пояснила дівчина, – найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?

– Я все бачив, – відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся у Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

– Я знаю ліпші квіти, – сказав Сивоок, – в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

– А чому бори червоні? – спитала дівчина.

– Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

– А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? – знов не повірила дівчина.

– Хочеш – я принесу тобі.

– А хочу.

– Ну, то добре.

Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.

– Приходь! – гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.

Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:

– Їж! Отут і житимеш з Тюхою.

Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев’яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.

– Хочу м’яса.

– Он ба! – засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. – Ану, Тюхо, дай йому м’яса!

Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в’юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:

– Ось тобі м’ясо! Знатимеш ти ще в мене!

Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.

– Ну, чого ти? – промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. – Слухайся. Треба.

Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.