Мері та її аеропорт - Євген Вікторович Положій

і не в сутани. Музика не грала, всі йшли мовчки, повна тиша, труни зовсім не видно. Але Герман точно знав, що вона там, попереду, зверху на вантажівці («Колхіда»?); і що це саме його похорон, сумнівів жодних не виникало, хоча власного трупа він не бачив. Але найбільше його вразила інша деталь — не було не тільки музики і квітів, не було навіть вінків. Натомість у кожного з процесії в руках були чорні повітряні надувні кульки, на яких було написано: «Від родичів», «Від колег», «Від друзів», «Від радянської міліції»… Інших написів Герман не запам’ятав. Але більше вже й не було потрібно, бо сеча, хоч і повільно, але побігла в парашу. Біль перемістився в статеві органи, на очах від несподіванки виступили сльози… Так почалася середа, його третій день у СІЗО. Сусіди та їхні тривоги

Бабця Євдокія сиділа на дивані і дивилася, як онук самотужки намагається взути черевики. Вона думала, що раніше, коли було важко, у сина та його дружини не було роботи, і вони жили в однокімнатній квартирі, майже тільки на її пенсію та на субсидії, коли син розривався в пошуках копійки, а невістка трохи заробляла на перекладах, було лагідніше. Жили бідно, але їй справді було спокійніше, тому що вона звикла жити бідно, і це, вона вважала, нормально, тому що бідність і злидні — то різні речі. З голоду, як колись, ніхто не пух, а жити багато і водночас спокійно взагалі неможливо, принаймні, вона такого у житті не бачила. Там, де гроші, там і клопіт. Тоді Василь більше часу проводив дома, читав сину книжки, щось будував з конструктора чи пластиліну. А тепер його днями, та вже й не тільки днями, не буває, і невістка цілком звалила турботи по дому і онука на неї і тижнями у відрядженні… Ні, вона не проти, дай Бог кожному на старості потішитись з онуками, але вона добре бачила, що щасливішими вони від кількості грошей чи нової квартири не стали, зовсім навпаки… Діти почали частіше сваритись, вона серцем відчувала, що тих ніжних стосунків, якими вона так тішилася, між сином та невісткою вже давно немає, навпаки, точно знала, що і в сина, і в невістки ще хтось є. Але нікого не виправдовувала і не жаліла, тільки дивилася зараз на онука і думала, що доля, яка його чекає в цьому жорстокому світі, який дме зараз північним вітром у віконну раму, як не дивно, може бути значно важчою, ніж її власна. А в неї у житті були і страшенний голод, і жорстока війна, і висилки рідних на Урал та в Сибір, і злидні… Та не зважаючи на ці зовнішні обставини, які стоять на дорозі майже кожного покоління, вона була весела й енергійна, бо знала, що все це минеться, що є в її житті щось головне, заради чого вона все стерпіла і вижила. Син казав: «Мамо, ти в мене яскрава представниця залізобетонного покоління!» Але що вона могла запропонувати онуку, що могла протиставити пісеньці «Квартира! Машина! І гроші, гроші, гроші!» — рекламі лотереї, що лунала зараз із телевізора, якщо навіть її син, якого вона намагалася виховувати зовсім інакше, поринув у заробітки з головою, точніше — без голови, забувши не тільки, коли востаннє був на могилі батька чи діда, а й те, що діди його взагалі колись існували? А маленьким він так любив про них слухати!

— А коли мама приїде?

— Скоро. — Невістка не телефонувала вже п’яту добу.

— А тато коли прийде? — онук починав розкисати. На оченята навернулися сльози.

— Скоро. Все в тебе є: і залізниця, і ведмідь великий, і машинки, і вояки, і велосипед, і бабуся. Одного тільки нема — батьків. Прости, Господи, — бабця Євдокія швидко перехрестилася, сподіваючись у цю мить, що син і справді десь загуляв, а не потрапив у чергову халепу. — Годі рюмсати, ходімо на двір.

Несподівано задзвонив телефон, розірвавши невеселий діалог з онуком. Бабця, у передчутті чогось дуже недоброго, швидко почала знімати чоботи. — Спускайся сходами сам, я зараз одягаюсь і йду…

Менти та їхні несподівані проблеми

— Можна, товаришу капітан? — слідчий просунув голову у двері кімнати, яка тимчасово служила кабінетом капітану Романову. Його обличчя було вдоволеним, в очах читалось бажання піти випити пива.

— Заходь. Зробили обшук?

— Усе, як наказали. Бабця така смішна попалася, все хом’ячка якогось шукала, — слідчий сів на стілець. — Блін, поки дочекалися, коли вона напише… Сьогодні середа? Упарився зовсім! Мені на нараду не йти до генерала? — типу пошуткував. Слідчий повільно дістав протоколи обшуку квартири Германа з синьої потертої папки.

— Давай подивлюся, що ви там намалювали, — Романову ці двоє помічників у шкіряних куртках турецького виробництва з комірцем типу «баран» не подобались. На жаль, їм не дозволили виїхати сюди всією опергрупою, вони б тут швидко ситуацію розкрутили. А ці двоє місцевих… недороблені якісь, начебто і правильно все розуміють, але рівень виконання… Розбалував їх генерал. Окрім грошей, ні дідька не бачать, треба ж хоча б інколи і бандитів ловити.

Романов зосереджено почав читати протоколи. Дійшовши до останньої сторінки, спохмурнів, потім посміхнувся, уважно подивився на слідчого, який уже енергійно натискував на комп’ютерну мишку у пошуках «Тетріса».

— Ти сам-то читав, що поняті понаписували?

— Читав, звісно, — слідчий навіть не повернув голови в його бік.

— Тобто вважаєш, що завдання ти виконав?

— Ну! — «Тетріс», нарешті, було знайдено.

— А яке в тебе було завдання?

— Ну… піти, — гра активно розпочалася, — взяти санкцію в прокурора, піти до квартири підозрюваного, провести там обшук. При понятих, звісно… А що не так?

— Це все? — Романов знову закурив, він явно був розгніваний.

Слідчий, відчувши небезпеку, але не розуміючи, яку саме, відірвав обличчя від монітора і знизав плечима. Він не розумів,