Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

кабінеті. Все було на місці: світлини, вирізки з газет, Нолина записка. Знайшов я там і стос пожовклих аркушів, зібраних під одною палітуркою. Титульна сторінка була без назви. Я проглянув наступні: то був рукописний текст і вже з перших рядків я збагнув, що це рукопис «Початків зла». Кілька місяців тому я шукав його в кабінеті, а він лежить у шафі якогось фітнес-клубу. Я вмостився на лаві й заходився гарячково переглядати кожну сторінку: почерк був чудовий, письмо без огріхів. Якісь люди зайшли до роздягальні й почали перевдягатися, та я не звернув на них уваги, бо не міг відірватися від тексту. Гаррі написав такий шедевр, який кортіло написати і мені. Сидів у тому шинку за столом і написав оці геніальні рядки, ці фрази, що зворушили всю Америку, ретельно сховавши за ними свою історію кохання з Нолою Келлерґан.

Повернувшись до Гусячої бухти, я вчинив точнісінько те, про що і попросив мене Гаррі: розпалив коминок у вітальні й покидав туди все, що було у скриньці: лист, світлини, вирізки з газет і врешті рукопис. Мені загрожує небезпека, написав він. Про яку небезпеку йдеться? Спалахнуло полум’я, і Нолин лист швидко перетворився на купку попелу, світлини почорніли посередині, потім зайнялися і зникли у вировиську вогню. Рукопис раптом спалахнув жовтогарячим полум’ям, і сторінки перетворилися на темні клапті. Я сидів перед каміном і дивився, як зникає історія кохання Гаррі та Ноли.

Вівторок, 3 червня 1975 року

Того дня була кепська погода. Вечоріло, на березі порожньо. Відколи він приїхав до Аврори, небо ще ніколи не було таке темне й насуплене. Океан шаленів, бризкаючи піною і здіймаючись бурунами: ось-ось мав уперіщити дощ. Ота негода і змусила його вийти з дому; він спустився дерев’яними східцями, що вели з тераси на берег, і сів на піску. Поклав на коліна блокнот і заходився писати: буря завжди його надихала, в нього з’являвся задум великого роману. Останніми тижнями в нього виникло декілька нових ідей, та жодної він не міг утілити: то початок не годився, то кінцівка.

З неба впали перші краплі. Спочатку поодинокі, та потім ушкварила справжнісінька злива. Він уже хотів було сховатися під дах, аж угледів її: тримаючи сандалі в руці, вона йшла боса берегом океану і танцювала, граючись із хвилями. У захваті він завмер, приголомшено спостерігаючи за нею: вона огинала піняві омахи хвиль, щоб не намочити край сукні. Якоїсь миті вода раптом сягнула їй по кісточки, і вона, здивувавшись, засміялася. Потім трохи забрела у воду, кружляючи на сірій неозорості океану, наче їй належав усенький світ. В її світлому розвіяному на вітрі волоссі була пришпилька у вигляді жовтого осіннього листка, що не давала пасмам спадати на лице. З неба вже лилися потоки води.

Угледівши мене за кільканадцять кроків, вона раптом зупинилася. І знічено вигукнула:

— Ох, перепрошую… я й не помітила вас!

Він відчував, як гучно калатає серце у грудях.

— Не вибачайтеся, — сказав він, — а продовжуйте, прошу вас! Уперше бачу, щоб хтось так тішився дощем.

Вона аж засяяла.

— Ви теж його любите? — бадьоро запитала вона.

— Кого?

— Дощ.

— Ні, я… я ненавиджу його.

Вона чарівливо всміхнулася.

— Як можна ненавидіти дощ? Ніколи не бачила нічого кращого. Погляньте, погляньте!

Він звів голову, і краплі дощу впали на його лице. Він глянув на мільйони штрихів, що розітнули овид, і закружляв на місці. Вона теж закрутилася. Вони реготали, мокрі як хлющі, потім побігли до хати й поставали під дашком на терасі. Він дістав із кишені пачку цигарок, трохи підмочену дощем, і закурив.

— А мені можна одненьку? — запитала вона.

Він простягнув їй пачку, й вона взяла цигарку. Підкорила вона його, що й казати.

— Ви письменник? — запитала вона.

— Так.

— З Нью-Йорка?

— Так.

— Таке запитання: чому ви покинули Нью-Йорк і забилися у цю діру?

Він усміхнувся.

— Мені просто закортіло змінити обстановку.

— А мені так хочеться в Нью-Йорк! — сказала вона. — Я годинами ходила би містом, передивилась би всі вистави на Бродвеї. Уявляла б себе зіркою. Зіркою в Нью-Йорку…

— Вибачте, — урвав її Гаррі, — а ми знайомі?

Вона знову зайшлася своїм дзвінким сміхом.

— Ні. Але в нас усі знають, хто ви. Ви письменник. Ласкаво просимо до Аврори, пане письменнику. Я Нола. Нола Келлерґан.

— Гаррі Квеберт.

— Я знаю. Кажу ж, усі вас знають.

Він простягнув їй руку, та вона оперлася на його плече і, звівшись навшпиньки, цьомнула його в щоку.

— Піду вже. Ви ж не скажете, що я курила?

— Ні, що ви.

— Бувайте, пане письменнику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

І вона щезла в потоках дощу.

Він був геть зворушений. Хто ця дівчина? Серце його калатало. Він стояв на терасі, аж поки смеркло. Не відчував ані дощу, ні пітьми. Скільки їй років, думав він собі. Знав, що вона замолода. Та вона полонила його. Запалила його серце.

До тями повернув мене Дуґласів дзвінок. Минуло вже дві години, настав вечір. У коминку лишився тільки попіл.

— Усі лише про тебе й балакають, — сказав Дуґлас. — Ніхто не розуміє, що ти робиш у Нью-Гемпширі… Всі кажуть, що це найбільша дурниця в твоєму житті.

— Усі знають, що ми з Гаррі друзі. Я не можу сидіти, склавши руки.

— Ох, Марку, це ж зовсім інше. Це вбивство, ця книжка… Гадаю, ти не усвідомлюєш, який це скандал. Барнаскі розлючений, він підозрює, що в тебе немає для нього нового роману. Він каже, що ти просто втік до того Нью-Гемпширу. І таки його правда… сьогодні 17 червня, Марку. За тринадцять днів спливає термін подачі рукопису. Ще тринадцять днів і тобі гаплик.

— Заради бога, вважаєш, я цього не знаю? І тому ти мені оце дзвониш? Щоб нагадати, в якій ситуації я опинився?

— Ні, я телефоную сказати, що маю ідею.

— Ідею? Кажи.

— Напиши книжку про справу Гаррі Квеберта.

— Що? Ні, про це й мови не може бути. Не розбудовуватиму я кар’єру на його лихові.

— Чому це на його лихові? Ти казав, що приїхав його захистити. Доведи, що він не винен, і напиши про це книжку. Уявляєш, який вона матиме успіх?

— І все це за десять днів?

— Я балакав про це з Барнаскі, щоб заспокоїти його…

— Що? Ти…

— Послухай, Марку, і не казись! Барнаскі вважає, що це унікальна нагода! Каже, що Маркус Ґольдман, який розповідає про Гаррі Квеберта, — це число