Вогненні стовпи - Роман Іванович Іваничук

«Про того самого — нині забутого… Поверніть його до життя на сторінках ваших майбутніх книжок, тож наш герой. Він зумів підняти антипольське повстання тридцять дев’ятого, створити партизанську структуру майбутньої УПА… Після більшовицької інвазії в Західну Україну Лопатинський перейшов кордон і разом з Бандерою зорганізував у Кракові Революційний Провід ОУН. За наказом провідника група повстанців на чолі з Тимчієм–Лопатинським взимку 1940 року перейшла Сян. Розраховували, що сітка ОУН у краю збереглася — недооцінили сил НКВД… Випав свіжий сніг, й чекісти вислідили. Повстанці забарикадувалися на горищі якоїсь хати в селі Устиянові, відстрілювались до останнього набою й під спів «Ще не вмерла Україна» підірвали себе гранатами… Нині таких героїв нараховуємо тисячами. Але то були перші смертники. Хай не помине їх наша історія…»

Поїзд мчав швидко, немов час за письмовим столом. Залізний вуж відокремився від зовнішньої реальності й зажив своїм автономним життям; відчужений світ миготів за вагонними вікнами, перемінювався на біжучі зелені смуги, коли потяг прошивав приколійні посадки; села, ліси, переліски і ниви змінювалися, мов кристалики в калейдоскопі, й були несправжніми, ефемерними; реальністю для Мирона стало лише переосмислення побаченого, почутого, пережитого, й те осягнення нового, неіснуючого поза свідомістю письменника життя й було тією виснажливою працею, при якій час невідчутно пролітає в космічні незвісті або ж зупиняється, немов вода в мертвій заплаві.

Враження від пережитої в розмові з коломийським бібліотекарем ночі намагалися вкластися у пам’яті Мирона в логічний ряд, та заважала цьому чорна, немов темінь потойбіччя, думка: якою ж то була в бережанського письменника й адвоката та фатальна мить перед тим, як з дула револьвера вихопилося полум’я й обпекло обличчя раніше, ніж долетів до вух звук пострілу? Тільки страх, тільки жаль за життям, лише каяття за необачне слово в судовій залі чи, може, гордість за те, що його письменницьку й адвокатську працю так високо оцінив ворог, а отже, мала вона якийсь сенс, мету і результат?.. Як дізнатися про чужу мить смерті, якої ніхто ніколи й нікому не зможе пояснити, бо коли є смерть, то вже життя немає?

А може, Францові Коковському остання мить акумулювалася в антиномії судді й осудженого, бо ж якби він не був суддею, то б не засудили і його: чи то доля конче мусить помститися судді за кривду осудженого, і немає значення — справедливий чи несправедливий виніс суддя вердикт, а все одно кривдний, бо навіть виправдання принижує підсудного самою підозрою у злочині. І за це суддю жде неминуча розплата?

Й можливо, Коковського останньої миті долав розпач від усвідомлення, що благословення шляхетних мужів на літературну працю всує впало на його чоло, і він уже не зможе створити епопеї про січове стрілецтво? А може, промайнув тоді в пам’яті письменника власний вірш, написаний ще замолоду у львівській тюрмі на Баторого: «А як вам ніч ця тривожна минеться і вже на світі займеться світанок, і вам пісню волі почути прийдеться — то знайте: цю пісню я шлю на прощання…»

Та напевно безнадійний туск стенав його груди, що та ніч не минеться ніколи, й він більше не знатиме, що таке світанок — ні він, ні його син… А може, думав тільки про сина й дружину… Найтяжча то покара, коли в людини відбирають можливість бачити рідних і сонце.

Як то страшно втратити все!

Мирон відганяв від себе думки, які не допомагали йому збагнути чуже небуття, й та неміч була для нього нестерпною: не знати, не уявляти — хіба лише пережити. Та це найстрашніша невідомість.

Відганяв і відігнати не міг від себе нав’язливих думок — певне, і тому, що в підсвідомості таїлася незгасна пам’ять про те, що багато, ой як багато тому літ він цією самою колією втікав від своєї смерті. Стояв у телятнику біля вікна й дивився на товарну станцію, запруджену рудими ешелонами зі зловісними коминками на дахах, а в них, напевно в них, серед тлуму бранців, що розпачливо тиснулися до заґратованих вікон, перебували боднарівські селяни і Миронові батько й мати теж, вирвані живцем з рідної землі. І повезуть їх ординці в холодні безвісті, звідки вони вже ніколи не вернуться, і не вернеться Богдан із концтабору, й ніхто не знатиме, де спочиває Юля, — кропивою й дерезою поросли партизанські могили. А Мирон залишився на світі сам–один, мов палець, і думав він тоді — для чого? Однак тепер уже знав, для чого — щоб розповісти.

Про все розповісти… Чи зуміє, чи вистачить у нього часу? Тоді ж, коли втікав телятником із Коломиї до Львова, навіть і в думці не припускав, що настане така мить, коли можна буде отверзти уста… Та одного разу хтось–таки, незнайомий, вселив йому ту віру, і був то поляк!

Молодий письменник Мирон Шинкарук їхав на запрошения Українського Товариства до Щеціна. Вагон був переповнений, він не спав усю ніч, а в купе навпроти сидів поважний добродій, й видно було по ньому, що хотів би порозмовляти, та Мирон уникав його погляду — не любив випадкових знайомств, а ще не був упевнений, що зуміє доладу розмовитися по–польськи… Але перед Краковом добродій таки запитав його, звідки він їде й куди, і Мирон відповів по–українськи, зніяковівши від цього. Незнайомець промовчав, а коли поїзд перед стацією сповільнив хід, підвівся й, готуючись до виходу, промовив з легким докором:

«А пан хай не соромиться свого українства в Польщі. Україна — то великий народ, і він колись здобуде те, що йому історично належиться».

Добродій вийшов з поїзда, й Мирон тоді вперше переконався, що не всі поляки — його вороги… А тепер, згадавши колишнє, подумав про тернопільського воєводу: хтось вірив у просвіток, а хтось у зневірі відбирав собі життя.

Бо важко було