Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
— Мені немає в чому каятися.
Жоден м’яз не здригнувся на обличчі жінки при цих словах. Вимовляючи їх, ув’язнена ледь помітно посміхнулася, вишкіривши зуби, що в невірному світлі смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священикові зробилося зле від цієї посмішки. Відчувши, як по спині пробіг холодок, він скрикнув:
— Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуєш, що тобі нема в чому каятися?
Почувши це, ув’язнена різко мотнула головою. Священик внутрішньо здригнувся, тому що її очі спалахнули криваво-вогненним світлом, хоча голос залишився вбивчо спокійним:
— Дурниця. Це сповідь, а не допит, тому я зовсім не маю звітувати про якісь надумані гріхи. Але якщо ви, отче, не розумієте цього, то я не бажаю вас більше бачити. Вертайтесь туди, звідки прийшли — до своєї благочестивої пастви… Ви мене зрозуміли?
Священик не відразу второпав, як відповісти на цей раптовий випад. Така зухвалість спантеличила і злякала його. Ув’язнена поводилася дивно — зовсім не так, як інші засуджені, котрих йому доводилося сповідувати. Обережність підказувала, що краще піти — а раптом відьма замислила зле?! Але диякон придушив у собі цей порив і вирішив залишитися до кінця.
— Покайся в гріхах, — повторив Димитрій, намагаючись нічим не видати свого хвилювання, і простягнув Марині великий срібний хрест. — Покайся і спокутуй гріхи свої, доки не пізно.
Однак ув’язнена, яка невідривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змія, у будь-який момент готова вжалити…
— Мені немає в чому каятися, — уперто повторила жінка і знов хижо посміхнулася. — Я не належу до вашої віри, я взагалі ненавиджу схизматиків. Всі ви — затято брехливі лицеміри. Обіцяли мені вічне блаженство в раю, а після сипали мерзенними обвинуваченнями…
Священик відступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здійнялася на ліжку і простягнула кощаві руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя відьми спотворила жахлива гримаса, вона із тужливим стогоном впала на ліжко і завмерла там у надзвичайно незручній позі. Димитрію здалося навіть, що вона померла — однак червонуваті очі продовжували осмислено спостерігати за священиком.
— Що з тобою?.. — співчутливо спитав диякон, мимоволі відчувши приплив жалості. Поступово жінка впоралася з болем і прорипіла:
— А ви не схожі на інших священиків, які приходили сюди раніше…
— Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, — священик спробував говорити якомога м’якіше. — Бог утішає в нещасті й полегшує найтяжчі страждання, якщо бачить щире каяття.
— Годі вже, — різко зупинила його жінка. — Ви, я бачу, прийшли сюди зовсім не для того, щоб утішити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивідати в мене… Але я знаю: щойно розповім про все, як ви відшукаєте і вб’єте дорогих мені людей!..
Диякон хотів заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:
— Стривайте, дайте сказати! Отже, нічого подібного не станеться. Я не могла б розповісти про моїх близьких, навіть якби захотіла. Я ж бо сама нічого не знаю про них!!! Нічого відтоді, як мій чоловік був убитий під час полювання, мій найвідданіший друг посаджений на палю, а син повішений… А батько?!
Ув’язнена на мить замислилася, дивлячись на сірі, вкриті цвіллю стіни.
— Про батька я також нічого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер відчуваю — це смерть, смерть, навкруги смерть…
— Але ти поки що жива, і я усе ще можу допомогти тобі! Сповідайся, заспокой свою душу заради Христа…
Смолоскип біля входу давав більше кіптяви, ніж світла. Тому в камері було досить темно, і священик не зміг виразно роздивитися вираз обличчя бранки. Вона ж мовила з неприхованою зневагою:
— Не треба, святий отче, не намагайтеся мене обдурити. Я помираю, мене більше ніщо не хвилює…
Тут відьма раптом неприродно вигнулася, тихо застогнала, на кілька хвилин затихла, потім продовжила:
— Ніщо, крім одного. Іван, мій синок… Щось чутно про нього?
— Твій син помер, — похитав головою священик.
— Ні, святий отче, він живий! — ув’язнена знов вишкірилася. — Я, щоправда, не відаю, що з ним і де він, однак прекрасно знаю… тобто почуваю, що хлопчик мій не пропаде. Як би хотілося бодай поглянути на нього перед смертю, якби ви тільки знали, отче!..
— Твій син вже не прийде, — мовив диякон, цього разу не заперечуючи прямо, що відьмина дитина жива. — Хоча якщо ти погодишся…
— Ні! — вона заперечно мотнула головою. — Ні вам, ані комусь іншому мого хлопчика не знайти. Тому він житиме. Мій Іванчик, моя кровиночка…
— Послухай! Я можу відшукати твого сина. Тільки скажи, де він — сподіваюся, ти ще зможеш із ним побачитися…
— Звідки ви знаєте?
— Я знайду і приведу його до тебе, — просто відповів Димитрій.
Ув’язнена різко задерла вгору висохлу руку. Перекручене гнівом обличчя робило її схожою на примару. Священик подумав, що, мабуть, поквапився, відіславши стражника. Незважаючи на довгі роки ув’язнення, відьма справляла враження сильної жінки. Хтозна, на що вона здатна…
