Українська література » Сучасна проза » Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Читаємо онлайн Левине серце - Павло Архипович Загребельний
химерний, схожий на один з тих тракторів, що, зіпхнуті з урвища, десь тихо покоїлися на дні провалля посеред села.

— Оце як вмру, все твоє, — пообіцяв землемір.

— Та чого вам умирати? — пожалів його Гриша.

— Доведеться, брат. Такі закони природи. І тоді це все твоє. Трагічно й невідворотно.

— Коли вже воно трагічно, то лишайте все це тут, а самі живіть далі, — сказав Гриша.

— Бач яке раховите! — зраділо вигукнув землемір. — У Левенців пішло!

Про землеміра й морозиво додати більше нічого. З стернею ж справа набагато важливіша. Бо стерня, про яку мовиться, належить до явищ задокументованих. Вона золотиться на фотографії, де мав би бути зображений тільки Гриша Левенець, а може, й ділянка, на якій згодом стоятиме його з матір’ю хата, але вийшло так, що майже всю фотографію займала стерня, висока, можна б сказати, розкішна стерня, з якої ледь помітно стриміла Гришина голова.

— Ну ж і барбос цей Самусь — отаку стерню лишив! — казали світлоярівці, але так, щоб Самусь не чув. Бо коли чув, одразу й огризався: «Все правильно. Я комбайнер, а не перукар. Хочеш підстригатись — їдь у район і підчикрижуйся під „нульовку“.»

Але в одинадцять років проблема висоти стерні тебе ще не хвилює. Що стерня вища, то привабливіша, в ній можна гратися в ховачка, вона так прекрасно шурхотить, а пахощі від неї такі, ніби в кожній соломинці зібрано аромати з усього степу.

Гриша сидів у стерні на місці майбутньої їхньої хати, радісно вдихав у себе пшеничний дух, посміхався до випадкового фотографа, і в гадці не маючи, що саме отут і зароджується те, що згодом розростеться в головний конфлікт його життя.

13

Загалом кажучи, навіть солома ніколи не сприймалася світлоярівцями як щось визначальне, а належала до другорядної атрибутики їхнього життя (ах, яке ж таки словечко «атрибутика»! — це тобі не якась там пшенична, яшна чи навіть гречана солома!), хоч соломою споконвіку топили печі, з неї робили січку для худоби, нею вкривали хати, домішували до глини в заміси для саману, солом’яні мати використовували замість килимків, солома знаходила застосування навіть у національній українській скульптурі при творенні так званих солом’яних дідів, вона мала неабияке значення і в народній міфології (казка про солом’яного бичка) і в косметичній промисловості (луг з гречаного попелу для миття голови). І все ж солома лишалася соломою, не належала до речей визначальних, а що ж тоді казати про стерню! І коли б школяреві Гриші Левенцю сказали, що він колись висоту стерні возведе в один з найголовніших принципів свого життя, він би не став слухати, а крутнувся на одній нозі, чмихнув і побіг до хлопців гратися в якусь сповнену високого змісту гру.

До четвертого класу в маленької людини життєві обрії ще невиразні, якісь розмиті, затуманені, але ось переходить цей громадянин до класу п’ятого, стрічається з мудрими науками, точними, не зовсім точними, приблизними, розпочинає вивчати стародавню історію і географію — і тут вся його душа рветься з тісного узвичаєного світу, летить на простори слідом за спокусниками, якими стають на той час учителі математики, природознавства, надто ж історії й географії. І хоч в історії з географією мало спільного, але вони, як правило, поєднуються в одній особі викладача сільської школи, тому і розпаленою уявою малих громадян сприймаються як щось нероздільне, химерно переплітаються, і такий громадянин сам не знає, чого він хоче: одного дня стає древнім греком, другого — Колумбом або Пржевальським, то ховається з Спартаком на схилах Везувію, то продирається з Лівінгстоном крізь нетрі Центральної Африки. Найцікавіше, що навіть сама особа викладача не грає тут ніякісінької ролі. Це може бути дивак, деспот, невіглас, нечупара, кривобокий, зизоокий, заїка й недоріка, але чар таємних часів і просторів пересилює все, і серця дитячі однаково линуть туди, переборюючи всю відразу й нехіть до носія і адепта тих чарів.

У карпоярівській школі історію й географію викладала Одарія Трохимівна. Тут доречно нагадати, що карпоярівці ніколи не відзначалися тілесними надмірностями, простіше кажучи, серед них не було товстих (крім Івана Брюховецького), був це народ жилавий, по-робочому худорлявий, міцний і красивий теж по-своєму. І коли Давидко Самусів задумав женитися і будь-що заповзявся добути собі тільки вчительку, то стара Самусиха напучувала його: «Ти ж гляди, не бери товстої, бо товста вся трухлява всередині. Вибирай, щоб худенька, прудка, проворна, ловкенька, як грушка, ото буде тобі жінка, а мені невісточка!» Натякалося тут, звичайно, не на Одарію Трохимівну, бо вона б Давидкові годилася в прабаби, товстою не була сама і, мабуть, не мала жодного з предків до дванадцятого коліна (далі ж, як відомо, ніяка наука спадковості не спроможна проникнути), та й взагалі за своєю зовнішністю не підходила під карпоярівський стереотип. Носила жіноче ім'я, але ніяких ознак жіночих на собі не мала. Смалила цигарки, як найзапекліший курець-чоловік, але й від чоловічої половини роду людського не запозичила нічого привабливого: так, щось ніби вузька шершава дошка, а на ній довге, теж вузьке, плаття з сіруватого полотна, оздобленого машинною вишивкою, на кістлявих ногах чоловічі черевики сорок п'ятого розміру, на голові — якісь натяки на волосся, очі сховані за скельцями окулярів, голос в’їдливий, характер… Про характер нема мови. Одарія Трохимівна прибула до Карпового Яру ще в далекі часи революційні, коли село разом з усіма своїми мешканцями було темне, як дьоготь, що ним дядьки квацювали свої чоботи, її власних знань тоді ніхто не міг перевірити й засвідчити, але однаково перевищувала вона всіх карпоярівців, і оте первісне почуття зверхності пронесла через усі роки, втримала в собі, зневажала навіть молодих учителів з їхніми університетами й педінститутами, виробила для себе якусь особливу (вона, мабуть, вважала її вельми інтелігентною) мову, замість «вони» казала «воні», замість «хлопчик» — «хлопчік», навіть таке типово українське слово, як «пшик» у неї стало «пшіком», за що карпоярівці незлобливо продражнили вчительку Одарія-Пшік.

На превеликий жаль, наука не дає нам нічого вичерпного щодо прізвиськ, якими наділяють людей повсюди з щонайдавніших часів. Мовчить про це Арістотель, нічого не казав Гегель, англійський піп Мальтус, який лякав загрозою перенаселення, теж якось не звернув уваги на це широко розповсюджене явище, сучасні демографи, етнографи, структуралісти й катастрофісти теж чомусь мовчать, а тим часом процес називання людей за їхніми, сказати б, побічними ознаками, звичками, примхами, химерностями не припиняється, людина, мовби несвідомо борючись проти всемогутніх процесів знеособлення й інтегрування особистостей, якими загрожує цивілізація, протиставляє стихії й неокресленості світу не тільки своє власне,

Відгуки про книгу Левине серце - Павло Архипович Загребельний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: