Диво - Павло Архипович Загребельний

— Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

— Звідки відомо тобі?

— Бачу звідси все,— вперто сказав старий,— а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.

— Не чую його мови,— сказав князь.

— Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха — пізно буде.

— Йтиму своєю дорогою,— підвівся князь,— тебе ж не можу випустити звідси.

— Отрока не чіпай,— вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись по призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, поставцями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п’янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

— Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п’яно варнякаючи щось на бігу, і ось уже нікого, тільки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повільно обгризає величезну кістку, сидячи за столом, Бурмака і нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого,— не візьмеш нічого.

Ярослав, кульгаючи дужче, ніж завжди, підійшов, сів навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м’яса.

— Тяжке життя наше, Бурмако,— сказав тихо й мовби жалібно.

— Для таких дурнів, як ти,— жорстоко відмовив блазень.

— Ніхто не пожаліє князя.

— А мало тебе били, негіднику,— користуючись своєю безкарністю, масно проплямкав Бурмака.

Ярослав брязнув його по пиці, блазень мовчки покотився під стіл, довго видобувався звідти, заплакав, розмазуючи сльози по замащеній мармизі:

— Ти чого б’єшся, дурню?

— А ти дай здачі, — похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловіком, щоб захищатися не князівською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Києві на Перевісищі проти печенігів, бився вже й потрафлений у коліно ворожим списом, стояв, стікаючи кров’ю, нагнувся тільки, щоб вирвати з рани гостряк списа, відкинув його геть од себе і знов махав широким і важким мечем і був страшний у своїй закривавленості, так що вороги не витримали і кинулися вниз.

Отак битися, змагатися з усім світом, вічно йти на бій, бо тільки той, хто змагається й б’ється, має слушність.

А там, де пролилася колись його кров, він і поставить найбільший у всіх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собі без пролитої крові. Ніхто не стане докоряти, що поставив він собор на крові чужій — ні, на своїй власній!

— Ну що,— спитав Бурмаку,— боїшся давати здачу?

— Хоч дурний, так хитрий,— зло промовив Бурмака, відійшов огинці від князя подалі, припав до ковша з медом.

Ярослав підвівся, покульгав до дверей, сказав Ситникові, який спостерігав, дивуючись, за князем і його блазнем з сіней:

— Сідлай коней, поїдемо до Києва.

Ситник роззявив був рота, щось хотів спитати, але князь не допустив його до мови.

— Помолимося дорогою,— сказав, так ніби Ситник без молитви не міг і жити.— Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвітлене.

— Ага, так,— мерщій згодився Ситник і крутнувся виконувати князівське веління.

Кілька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на Перевісищі, на полі за городом, де надумав спорудити церкву найбільшу й найславнішу, щоб святе місце припало якраз, де було вдарено князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожі голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височів отак за городом, у самотині, храмові завжди потрібно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю — мистецька оправа. Та й тісний уже став Володимирів город, звідусюди попід його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий і ремісничий, якому не стачало місця по той бік, вдень всі торжища й вулиці города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на ніч сторожа виганяла всіх геть, але в багатьох лишалися недокінчені діла в городі, вони далеко не від’їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ і таборів утворювалися згодом цілі селища, багато там жило людей цінних, потрібних для города, вже настав час взяти під захисток і їх, обгородити і їхні селища, чим більший город, тим більше вміститься в ньому воїв, тим більшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже — менше ляку перед несподіваними ворожими нальотами, бо ж не слід забувати, що в степах никають ще й досі печеніги, а за Дніпром — за якихось три дні їзди од Києва — Мстислав, жити в тісному городі не можна, розбудовувати на белебні — теж не випадає. Так дійшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва нові вали, зміцнювати їх дубовими городнями й клітями, рити рови, ставити міцні кам’яні брами.

Володимирів город був увесь на видноті. З княжого терема можна було охопити оком все: і церкви, і двори, і торжища. Тепер ішлося про більше. Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Костянтин Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославів вал мав оперезати Перевісище, потім іти прямо аж до Копир’євого кінця, звідти — понад краєм гори, поки з’єднається з валом Володимировим. Ярослав проїхав сам по тих місцях, де мав пролягати вал, скрізь його стрічала сила-силенна люду, здається, ні в кого не викликав захвату князів намір ставити нові вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе діло, мовчки стояли, дивилися на багатих вершників, давали дорогу, довго дивилися вслід, і важкі погляди ті відчували на собі всі, хто супроводжував князя. Бурмака теліпався слідом за валкою вершників на віслюкові, кричав здалеку до Ярослава:

— Од кого затуляєшся? Од брата рідного?

На Копир’їв кінець князь і не думав тягнути вали, бо було далеко, та й город багато втрачав у своїх обрисах, видовжувався непотрібно в один кінець вузьким клином. Але вийшли йому назустріч багаті агарянські купці з Копир’євого кінця, вийшли вірменські золотарі й лікарі, вийшли жидовини з щедрими дарами, стали на коліна перед князем, благали, щоб взяв він їх у свій