Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

«Ця місцевість не відродиться й за півста літ... якщо взагалі відродиться,— казав Вілл.— Тара — найкраща ферма в окрузі, і це завдяки вам, Скарлет, і мені, але це тільки ферма, ферма на два мули, а не плантація. За Тарою іде садиба Фонтейнїв, і потім Тарлтонів. Вони не роблять великих грошей, та якось дають собі раду й не складають рук. Проте більшість тутешніх людей, та й більшість ферм...»

Ні, Скарлет не була в захопленні від того, якою виглядала та спустошена округа. Ще сумніше враження вона справляла, коли дивитися на неї звідси, з гамірної і квітучої Атланти.

— А що тут новенького? — запитала Скарлет, коли вже нарешті дісталися додому й повсідались на ганку перед будинком. Усю дорогу вона говорила швидко й невгавно, боячись, щоб не залягла мовчанка. З Ретом вона ні разу не розмовляла наодинці від того дня, коли впала зі сходів, і не дуже квапилася тепер залишитись із ним сам-на-сам. Вона не певна була, як він до неї ставиться. Під час її повільного одужання він був уважливий, хоч до рани прикладай, але таку доброту може виявляти й стороння людина. Він вгадував кожне її бажання, осмикував дітей, щоб не набридали їй, наглядав за тартаками й крамницею. Однак жодного разу не сказав: «Я шкодую, що так сталося» Що ж, може, він і не шкодував ні за чим. Може, він і досі думає, що та ненароджена дитина була не від нього. Звідки вона може знати, які думки ховаються за цим непроникним смуглявим обличчям? Але він уперше за час їхнього шлюбу намагався бути якомога чемнішим і виявляв бажання, щоб життя їхнє далі точилося так, наче нічого прикрого між ними не сталося, наче — сумно подумала Скарлет — наче взагалі нічого такого не було, що зв’язувало б їх. Що ж, коли така його воля, вона й собі гратиме.

— То все тут гаразд? — спитала вона знову.— Ти покрив новим гонтом крамницю? Виміняв мулів? Ради Бога, Рете, витягни ці пір’їни з капелюха. Ти схожий на блазня — ще, чого доброго, і в місто з ними поїдеш.

— Ні, не треба витягати,— заявила Гарні, про всяк випадок забираючи капелюха у батька.

— Тут усе гаразд,— відповів Рет.— Ми з Гарні дуже мило збували час, а її коси від часу твого від’їзду, здається, ні разу не бачили гребінця. Не бери в рот цих пір’їн, любонько, це бридко. Так, гонт уже постелили, а мулів я виміняв непоганих. А так новин ніяких. Усе досить одноманітно.

Тоді, немов спохопившись, докинув:

— Між іншим, оце вчора завітав високодостойний Ешлі Вілкс. Він цікавився, чи не продала б ти йому свого тартака, а також своєї пайки в тому, яким він заправляє.

Скарлет, що погойдувалась у кріслі-гойдалці й обмахувала себе віялом з індичого пір’я, рвучко випросталась.

— Чи я не продала б? А звідки, у ясної мами, взялися гроші в Ешлі? Ти ж знаєш — у них і цента зайвого нема. Ледве він щось заробить, як Мелані вже й витратила.

Рет стенув плечима.

— Я завжди гадав, що Мелані особа ощадлива, хоч я й не так дуже знаюся на деталях приватного життя Вілксів, як, бачу, ти.

Ця шпилька нагадала давнішу манеру Рета вести розмову, і Скарлет відчула деяке роздратування.

— Біжи пограйся, дорогенька,— сказала вона Гарні.— Мама хоче поговорити з татком.

— Ні,— рішуче заявила дівчинка й вибралася батькові на коліна.

Скарлет насупилася на дитину, а Гарні у відповідь так скосила на неї оком, що мов живого нагадала їй Джералда О’Гару, і вона ледь не розсміялася.

— Хай собі сидить,— примирливо мовив Рет.— А звідки у нього гроші,— то їх начебто прислав йому товариш, якого він доглядав під час епідемії віспи у Рок-Айленді. Усвідомлення, що вдячність ще існує на світі, повертає мені віру в людську природу.

— А хто це такий? Ми його знаємо?

— Лист був без підпису, з Вашингтона. Ешлі так і не пригадав, хто б міг його прислати. Ну, але людина такої альтруїстичної натури, як Ешлі, стільки робить у житті добрих вчинків, що важко їх усі пам’ятати.

Скарлет, якби її не вразило так несподіване щастя, що звалилося на голову Ешлі, підхопила б цю рукавичку, хоч у Тарі вона вирішила ніколи більш не заходити у сварку з Ретом через Ешлі. Грунт у неї під ногами, коли йшлося про стосунки з ними двома, був не зовсім певний, і поки становище не проясниться, вона не хотіла позбавляти себе можливості вільного маневру.

— Він хоче відкупити в мене тартаки?

— Так. Але я, звичайно, сказав йому, що ти на це не згодишся.

— Я б хотіла, щоб ти дав мені змогу самій вирішувати свої справи.

— Але ж ти не погодишся віддати тартаки, це ясно. Я сказав, що він не згірше за мене знає: для тебе найбільша радість у житті пхати свого носа, де тебе не просять, а продавши йому тартаки, ти втратиш змогу верховодити ним.

— І ти посмів таке наговорити йому про мене?

— А чом би й ні? Це ж правда. Сподіваюся, він у душі згоден зі мною, тільки, боюся, як людина вельми вихована, вголос цього не визнає.

— Ти оббрехав мене! Я продам йому тартаки! — сердито скрикнула Скарлет.

До цієї хвилини вона й у думках собі не покладала збутися тартаків. У неї було кілька підстав, щоб утримувати тартаки при собі, і вартість їх якраз найменше її обходила. Протягом останніх років їй не раз траплялася нагода продати їх, і за добру ціну, однак вона відхиляла всі ці пропозиції. Тартаки були наочним свідченням успіху, якого Скарлет досягла, причому без будь-чиєї допомоги, та ще й долаючи безліч перешкод, і вона пишалася своїми тартаками й собою. Але головна причина, чому вона не хотіла їх продавати, полягала в тому, що тартаки єднали її з Ешлі. Позбувшись тартаків, вона лише зрідка зможе бачитися з Ешлі, і майже ніколи — наодинці. А їй просто необхідно бачитись із ним сам-на-сам! Не може вона далі жити, непевна в його ставленні до неї тепер і пройнята страхом, чи не зітліло все його кохання з сорому того жахливого вечора, коли був прийом у Мелані. А зустрічаючись із Ешлі у справах, вона легко зможе завести розмову й на інші теми, і ні в