Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
— Що, надивляєшся? — спитав він лагідно. — Ну, надивляйся, надивляйся.. — і продовжував далі свою працю.
Цементова підлога льоху зроблена так, як на бойні, похило, з канавкою для стоку крові й води… Люди падали й падали, їх тут же роздягали догола помічники… їх працювала бригада — всі оті наглядачі й чергові виконують цю функцію в ті дні, коли вони не чергують в коридорах: якщо ви спостережливий, ви мусили помітити, що в кожного з них часто бувають червоні, невиспані й дивні очі вранці, — це буває після таких от ночей… Отже, людей роздягали й складали в штабелі… Тієї ночі були накладені штабелі по обидва боки попід стінами. А посередині була гора одежі…
Як уже все було закінчено, як уже була покладена в штабель остання жертва, Мельник, витираючи спітніле чоло, підійшов зі своїм ломиком до нещасного інженера, що все сидів і безтямно випинав очі:
— Ну що, надивився? — запитав Мельник ласкавим, стомленим голосом. — Ну, а тепер — відправляйся! — і цюкнув ломиком по голові.
Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини, й ті машини геть десь їхали. Потім вантажили одежу… Замивали підлогу з шланга… їли при тому бутерброди й скалозубили з «товаришкою Клавою», що забігала до них, до «веселих хлопців»… Уранці Мельник пішов на дижур в корпусі…
Копаєв зітхнув і заплющив очі:
— Ось так тут розстрілюють людей… Тієї ночі їх розстріляли 296. Часом буває й більше… — і зашепотів, обхопивши голову: — я був там, як свідок, «загартовувався»… І я це буду пам’ятати, доки й живий, до самої могили.
Вражений Андрій ніяк не міг зв‘язати до купи дві речі — ломик в руках Мельника й пачку махорки в тих же руках, за яку Мельника любила вся тюрма й творила про нього чудесну легенду. Це не вкладалося в голові… Але саме та пачка махорки, мабуть, і стверджувала страшну правду Копаєва.
Одначе душа не хотіла в усе чуте вірити. Дуже вже це моторошно і в той же час дуже вже це просто, занадто просто. Так, як б’ють телят на конвейєрі… Кадри колись баченого на полтавській модерній «Укрім’ясохладобойні», як там б’ють бичків і корів, находили на цю канву точно… Ах, занадто вже це просто, образливо просто, до цинізму автоматизовано!
Ще Андрій взнав від Копаєва, що знаменитий Курпас, садист і деспот, зовсім не застрелився, лише знятий з посади, але… після невеликої комедії в «покарання» дістав підвищення — його призначено начальником групи концтаборів у системі Дальлагу, куди він і виїхав. Слідчі всі пішли вгору — сержанти поробилися майорами, майори дістали ромби і т. д. Одного тільки його — Копаєва — принесено в жертву. Олексій Копаєв опинився в ролі Олексія Поповича, вкиненого в море, щоб заспокоїти безодню народного понурого гніву. «Пролетарське правосуддя» знає, що робить. Корабель плив собі далі — корабель свавілля й опричнини, отака от «соціалістична галера» — «московська каторга».
А Курпас, бач, зовсім не застрелився. Значить… Значить, всю групу залізничників, т. зв. «групу Малія», спіткала трагічна доля.
Скоро Копаєва забрали, і Андрій лишився сам. На розставанні Копаєв був такий розгублений, що не міг нічого до пуття сказати, лише просив Андрія, заклинаючи пам’яттю його матері, зробити для нього одну послугу… Він просив передати привіт дружині й діткам… Його дружині й діткам… Він в душі не вірив, що Андрія пустять на волю, але він уперто просив передати привіт дружині й діткам… Безтямний, розгублений, він просив побілілими губами… Передати привіт… і сказати… що він колись… колись, може, вернеться… І заплакав.
Андрій пообіцяв.
Копаєва вже не повернули до камери.
Андрій лишився сам. Як не стало Копаєва, Андрієві чомусь стало страшно. Страшно й безмежно тоскно. Він вперше злякався самоти. Самота — жахлива річ, коли не знаєш, куди ведуть ось ці двері. Ні, коли знаєш, що вже немає інших дверей взагалі на цій «м’ясохладобойні», лише оці одні, про які вже ніхто в світі не знає й не взнає, як і куди з них вийшов той, хто був сам… Жахлива самота, коли людина всією душею до крику, до болю хотіла б мати свідка…
Андрій все ходив і ходив по камері — тинявся взад та вперед. Потім зупинявся й довго дивився в одну невідому точку.
З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залізний ломик стояв перед очима невідступне, однаково, чи вони були заплющені, чи розплющені… Залізний ломик в такій добрій, в такій щедрій руці…
Андрія почали кудись водити. Щось там з ним робили… Знову мастили йому пальці чорною фарбою й притискали до паперу… Знову фотографували… Але вже тут, в цій тюрмі. Потім питали його, чи він не хотів би комусь написати листа… Чи передати якесь прохання…
Ні, Андрій не хотів нікому писати листа. І не хотів нікому передавати прохання. Він пригадував той нещасливий лист до матері, Сергєєва й Нечаєву і… Ні, він не хотів вже нікому писати листа. Та й кому?… Та й хто ж його пошле, хто передасть? Йому навіть нікого попросити, бодай так, як попросив його Копаєв, — попросити без надії, що те можна виконати, ба, більше того, знаючи, що те ніколи не може бути виконане. Але попросити, щоб, бодай, одвести душу, і думати потім, і надіятись потім, що хтось те прохання все–таки виконає. Уявляти (наперекір всьому уявляти!), як от той хтось вечором на смерканні сторожко–сторожко крадеться завулками, попід парканами, підходить до темної, печальної хати, обережно спинається на пальці й тихенько стукає в закриту віконницю… І передає пошепки доручення, закривши лице, і щезає, як тінь… Утікає… Передає привіт матері. То нічого, що її вже немає, але ж вона могла би й бути… Вона могла б бути… Адже ж вона була…
Та біля нього нікого такого немає, кому б можна звіритися… Хай би він завіз те доручення, щоб передати хоч отим карлуватим ялинкам біля полярного кола, але щоб завіз звідси… І щоб передав…
Про братів це було ніякого підтвердження. І не буде вже… не буде… Значить… Значить, Копаєв скриводушив! Нема… І не буде…
Хоч би ж хоч хтось знав, яку він гірку чашу випив. Хоч би ж хтось хоч колись передав братам, яку він гірку
