Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Прибувши у форт, я застав разом і дядька, і племінника. У мене не було ніякого приводу приховувати від молодої людини мій намір, так що я без ніяковості переговорив у його присутності. Губернатор вислухав мене зі звичайною своєю доброзичливістю. Я розповів йому частину своєї історії, яку він прослухав із задоволенням, і, коли я попросив його бути присутнім на шлюбній церемонії, великодушно запропонував узяти всі витрати на себе. Я пішов дуже задоволений.
Через годину до мене з’явився священик. Я уявляв, що він прийшов дати мені деякі настанови стосовно обряду вінчання: але, холодно мені вклонившись, він двома словами заявив, що губернатор забороняє мені й думати про шлюб, і що в нього інші наміри стосовно Манон. «Інші наміри стосовно Манон! – вигукнув я, і серце у мене стислося в смертельній тузі. – Які ж наміри, добродію?». Він відповів, що мені має бути відомо, що губернатор повний хазяїн тут; що коли Манон вислана з Франції в колонію, то він владний розпоряджатися нею; що дотепер він залишав її в спокої, вважаючи її заміжньою, але, дізнавшись від мене самого, що це не так, він вважає доречним видати її за Сіннельо, який закоханий у неї.
Розсудливість була безсила стримати мене. Гордо я вказав священикові на двері, присягнувшись, що ні губернатор, ні Сіннельо, ні ціле місто, разом узяті, не посміють зазіхнути на мою дружину або коханку, хоч як би вони її називали.
Я негайно розповів Манон про фатальну звістку, щойно отриману мною. Ми зрозуміли, що Сіннельо похитнув волю свого дядька після того, як я пішов, і що він давно замишляв відбити у мене Манон. Вони були сильніші за нас. У Новому Орлеані ми перебували ніби на острівці серед моря, тобто відокремлені величезним простором від усього іншого світу. Куди тікати у країні невідомій, глухій, населеній дикими звірами і людьми, такими ж дикими? Мене шанували в місті, але я не міг сподіватися настільки збудити до себе співчуття в населенні, щоб розраховувати на допомогу, рівну за силою ворогові. Без грошей не можна було обійтись; я ж був бідний. Крім того, успіх народного обурення був сумнівний; і якби доля відвернулася від нас, наше нещастя було б непоправним.
Усі ці думки проносились у мене в голові; частково я їх повідомив Манон; не слухаючи її відповіді, я продовжував думати далі, приймав яке-небудь рішення і зараз же відкидав, аби прийняти інше; я говорив сам із собою і голосно відповідав на свої думки; зрештою, мене охопило таке збудження, що не можу ні з чим його порівняти, бо подібного до нього не можна собі уявити. Манон не зводила з мене очей: з моєї стурбованості вона могла судити про розміри небезпеки, і, тремтячи за мене більше, ніж за себе саму, ніжна дівчина не сміла зронити ні слова, щоб виявити свою тривогу.
Після нескінченного ряду роздумів я зупинився на рішенні піти до губернатора і докласти всіх зусиль, аби вплинути на його почуття честі й зворушити його нагадуванням про моє шанобливе до нього ставлення і про нашу дружбу. Манон не хотіла мене відпускати. Зі слізьми на очах говорила вона: «Ви йдете на вірну смерть; вони вас уб’ють; я більше вас не побачу; я хочу померти раніше за вас». Знадобилося багато зусиль, аби переконати її в необхідності йти, а їй залишатись удома. Я обіцяв їй повернутись якнайскоріше. Вона не відала, та й я теж, що якраз на неї і мали обрушитися небесний гнів і лють ворогів наших.
Я прийшов у форт; губернатор був зі священиком. Аби збудити його співчуття, я не зупинився перед найпринизливішими проханнями, від яких помер би з сорому в будь-якому іншому випадку; я пустив у хід усі аргументи, здатні зворушити будь-яке серце, якщо тільки воно не належить дикому лютому тигрові.
На всі мої скарги цей варвар твердив лише одне: Манон, говорив він, у його розпорядженні, і він дав слово своєму дорогому племінникові. Вирішивши стримувати себе до останньої крайності, я обмежився тільки словами, що вважав його занадто великим другом, аби він міг бажати моєї смерті, якій я завжди віддам перевагу над втратою своєї коханої.
Я пішов у цілковитій упевненості, що мені немає чого сподіватися на впертого старого, готового тисячу разів погубити свою душу заради племінника. Але разом з тим я не залишив наміру зберегти до кінця видимість покірності, твердо вирішивши: у разі якщо несправедливість восторжествує, явити Америці найкривавіше і найстрахітливіше видовище, яке коли-небудь творила любов.
Я повертався додому, обмірковуючи план дій, коли доля, що бажала прискорити мою загибель, послала мені назустріч Сіннельо. Він прочитав мої думки в очах моїх. Я вже згадував, що це була людина смілива: він підійшов до мене. «Мабуть, ви шукаєте мене? – сказав він. – Знаю, що мої наміри ображають вас, і передбачав, що нам не обійтися без кривавого поєдинку: подивимося, хто буде щасливіший». Я відповів йому згодою, сказавши, що тільки смерть покладе край нашому розбрату.
Ми відійшли кроків на сто від міста. Наші шпаги схрестилися; я поранив і обеззброїв його майже одночасно. Він так розлютився від своєї невдачі, що відмовився просити пощади і поступитися мені Манон. Можливо, я і мав право відразу відняти в нього і життя і Манон, але благородство ніколи не зраджувало мене. Я шпурнув йому його шпагу. «Почнімо знову, – сказав я, – і пам’ятайте, що тепер без пощади». Він кинувся на мене з невимовною люттю. Мушу признатися, що фехтував я так собі, пройшовши лише тримісячну школу в Парижі. Але шпагу мою направляла любов. Сіннельо наскрізь пронизав мені руку; все ж я знайшов мить і завдав йому такого сильного удару, що він як неживий упав до ніг моїх.
Незважаючи на радість, яку дає перемога в бою не на життя, а на смерть, я негайно ж почав роздумувати про наслідки цієї смерті. Мені нічого було сподіватися ні на помилування, ні на відстрочення страти. Знаючи любов губернатора до свого племінника, я був упевнений, що смерть чекає мене не пізніше, ніж через годину після того, як результат поєдинку