Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Всіх їх до бісової матері зводять одні пани! Стиль собі такий завели, чи яка холера?

Стаха хлипала не дуже переконливо, бо крізь розставлені пальці, якими затуляла лице, хитро блимало синє, як намистинка, око.

А по суті, не збрехала. Тільки те одне, що з нього пана зробила.

Отут Бронко правий, коли лається. Навмисне видумала пана, щоб викликати у Бронка більше співчуття. Тамтой був поденним робітником. Навіть добре не знала до того часу, як виглядав. Колись зайшов у хату напитись води. Скористався з того, що нікого не було в хаті, згвалтував її, мерзотник. Стаха зі страху перед матір'ю не призналась, і це обійшлося йому безкарно.

А пізніше?

Щодо «пізніше», то тут Сташка згодна з Бронком: що було — те минуло.

А втім, відколи вона закрутила собі голову Бронком, її минуле для неї — так, як би й не було ніколи! Іноді тільки промайне у пам'яті: було насправді те чи інше чи тільки у сні верзлося?

Бронко для неї тепер «цали сьвят», як то у пісні співається. Може, й зле робить, що всю свою душу і серце вкладає в цю любов. Коли б трохи менше любила, то не старалася б так на кожному кроці підладжуватись до нього і не стала б вигадувати цієї історії з паном, бодай він скис, і Бронко не впіймав би її на брехні.

І як тепер пояснити йому, що допустилася цієї невинної побрехеньки тільки з любові до нього?

Не знаючи, як вийти з становища, Стаха розревілася вже зовсім щиро.

Плач був такий проймаючий, що Бронко, аби заспокоїти, посадив її собі на коліна, як дитину.

— Ну, чого ти? Чого ти?

— Бо… ти мені не віриш… Бо ти думаєш…

— Я нічого не думаю. Що тут думати, Стахо? Обоє ми не святі. Але не будемо згадувати того, що було. Слухай, кладемо хрест на минуле, і на тому кінець! Я тебе більше ні про що не питаю і сам перед тобою не сповідаюся, — згода? Але відтепер, слухай, збрешеш мені хоч один раз на остілечки, пам'ятай: кінець нашій любові. Я не жартую, Стахо. Все, чуєш, все пробачу тобі, крім брехні. Хай буде найстрашніша правда, але правда. Ти не думай собі, що я не здаю собі справу з того, що тебе треба багато де в чому виховувати і перевиховувати, але я гадаю, що дам собі раду з моєю жінкою… А тепер досить вже балаканини. Посунься трохи.

…Потім сиділи гречно плече в плече, прикриті Бронковим піджаком.

Бронко, обгортаючи дівчину полою піджака, говорив:

— От тепер ти вже справжня моя жінка, а я твій чоловік. Запам'ятай собі цей день, аби-сь пам'ятала, коли шлюб брала. Шкода тільки, що тут без церковних формальностей ніяк не можна, а повінчатися ми не зможемо раніш ніж навесні. Мама хотіла трохи хату поремонтувати. Ну, чого носа повісила? — взяв її за підборіддя і повернув лицем до себе. — Я ж тобі кажу, якби що до чого, то прискоримо вінчання — і по всьому. Пусте! Спи добре і ні про що не думай. Моя жінка… — поклав їй голову на плече і заплющив повіки, наче збирався здрімнути. А через хвилину запитав: — А ти знаєш, що ти — моя перша любов?

* * *

Додому Бронко повернувся ген за північ. Павлина чула, як рипнула хвіртка, потім потихеньку, по-злодійськи, відхилились сінешні двері, як пройшлась обережним котячим кроком боса стопа від порога до бамбетля[179] в кухні і майже зараз почулося хропіння. (Ох, ох, то тільки чоловіки так уміють — прикласти голову до подушки і тут же захропіти). Мати на мить заспокоїлась. Була задоволена тим, що він уже дома.

Думки, наче з делікатності, дали часинку відпочити материнському серцю, а потім знову закалатали до нього.

«Звідки оце повернувся Бронко? Від неї! — навіть не пробувала боронитись від цієї думки мати. — Від неї, суки! І чим все це скінчиться, мати божа? І не спитай, і не скажи, бо ще кинеться як ошпарений. А де ж це пара для нього? Хіба мало на світі порядних дівчат?»

І, не знаючи, як відірватись від тих важких думок, Павлина починає уявляти собі те, чого, річ ясна, ніколи не станеться, — яка б це гарна пара була з її Бронка і тієї світло-русої панни Річинської. Він високий, стрункий, брюнет, а вона дещо нижча, повненька блондиночка з ямочками на щічках. Хто б не йшов, як бога люблю, оглянувся б на цю пару.

Забивай собі баки, дурна мамо, забивай, а синок тобі тим часом встругне, що аж присядеш з великого дива. Яке щастя, що чужих думок читати не можна, а то дістала б на оріхи від старого, якого теж чогось сон не бере.

Вранці, коли батько вийшов до своєї майстерні під повіткою, Бронко, шукаючи чогось на шафі, затримався зайву хвилину на кухні.

Павлина мокрою ганчіркою саме змила кухонну плиту. Зішкрябала накип, а потім змивала його водою. Бронко зіскочив з табуретки і підійшов до печі, ближче до матері.

У Павлини тільки щось тьохнуло в серці.

— Мамо, — взяв її мокру руку і приклав собі до губ, — я вас прошу, будьте добрі до неї. Я буду женитись.

Павлина зробила два кроки в бік бамбетля і поволі-поволі сіла на ньому з ганчіркою в руці. Нічого не сталося, лише коліна затерпли.

— Таки з тамтою?

— З нею, мамо.

Мати тримає голову рівно. Не ворохнулися ні повіки, ні губи в неї, тільки сльози бризнули з очей і розпливлись по зморшках.

— Мамо, це не похорон, а весілля…

— Знаю, сину, знаю. Я не так до тебе маю жаль, як до бога. Я ж його так просила, так молила, щоб послав тобі інший розум, — а що він зробив зі мною?

Бронка зачепили за живе ті слова. Він спалахнув і, якби не прикусив губи, може б, і ляпнув що-небудь зайве:

— Чого вам треба, мамо? Кам'яниці, моргів чи знатної фамілії? Бо мені нічого того не треба. Мені товариша у житті треба.

— Ой сину, сину. В мене теж не було ні моргів, ні кам'яниці. Хіба я про це? Я ж не кажу, що вона бідна, але слава про неї недобра ходить. От що мені болить…

— А ви не слухайте того, що люди говорять. Не