Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— День добрий! — ніяково буркнув Іванко.
— Зд… здрастуйте. — Дівчина ще не очуняла від переляку, і червоний вузлик тремтів у спущеній вниз руці. Іванко бачив тільки вузлик — звісна річ: в таких вузликах беруть у дорогу снідання чи полудник. Іванкові ніздрі навіть затріпотіли, і він ковтнув перешерхлим горлом: у вузлику ж був, безперечно, хліб, крашанки, а може, й шматок сала! Синя спідниця, біла матроска, ноги взуті в черевики, — сите панське кодло, буржуйське щеня!..
— Дайте мені… хліба… — муркнув Іванко і тяжко почервонів.
— Хліба? — розгубилася дівчина. — Нема в мене хліба…
— А ото? — Іванко сердито насупився і тицьнув пальцем до вузлика.
Рука дівчини здригнулася, і вона відсмикнула руку з вузликом мерщій за спину.
— То не хліб… то не… то собі так…
Але тут трапилася несподіванка. Вказуючи пальцем на вузлик, Іванко надто звів руку, і обріз, який він притискав ліктем під бушлатом, раптом з брязкотом гепнувся додолу, йому до ніг.
Дівчина сахнулася і зблідла знов. Тепер вже в неї посиніли й губи. Сумніву не було — перед нею стояв лісовик, бандит, і прохання хліба — то була лише зачіпка: зараз він почне її грабувати. Дівчина захапалася і тремтячими руками мерщій висмикнула з-за пазухи гаманець.
— Нате… нате! — зашепотіла вона, притискаючи лівою рукою вузлик до грудей, а правою тицяючи гаманець Іванкові до рук. — Тут є дві керенки і… миколаївськими копійок шістдесят… Візьміть! Більше я нічого не маю! Я вас прошу!
Іванко випростався, піднявши обріза, і тепер стояв розгублений — з обрізом в одній руці й гаманцем у другій.
— Нащо мені гроші?.. — зовсім стерявся він. — Хіба в лісі гроші?.. Я з учора не ївши… Хліба б мені шматок… — Його очі знову впіймали той вузлик у червоній хустинці.
Дівчина знову похапцем відсмикнула вузлик назад. Але ріжок хустки зачепився за пряжку паска, вузлик розв'язався, і на стежку між нею та Іванком раптом сипонули жужмом невеличкі папірці. Вітер зразу ж підхопив один і покотив ним до окопу. Закрутивши хвоста, з веселим гавкотом Рябко кинувся навздогін.
— Ой! — вжахнулася дівчина і нахилилася мерщій. Але вітер уже ворушив купою, і вона похапцем присіла, накривши папірці полою спідниці.
Іванко наздогнав папірець і наступив на нього ногою. Він нахилився його підняти, та руки були зайняті, — і він тим часом машинально сунув гаманця до кишені бушлата. Випроставшися, він підніс розгорнутий папірець до очей. Папірець був подрукований густо і дрібно. Іванко почав уголос, по складах:
Товариші селяни!
Німці та наші «рідні» пани з своїми посіпаками-націоналістами хочуть знову встромити в ярма голови трудящих, незаможних селян та робітників. Вони хочуть відібрати в нас віддані нам більшовицькою владою панські землі і відтягати засіяний Вашими руками врожай. Але більшовицьке зерно впало в родючий грунт бідацької долі…
— Хто це написав? — суворим оком скинувся на дівчину Іванко. Вона вже звелася і старанно зав'язувала у хустку свої папірці.
— Більшовики! — сіпнула дівчина плечем і зразу ж глянула Іванкові просто в лице.
Іванко зніяковів.
— Та їх же немає… — сказав він по паузі.
— Є! — вже весело відказала дівчина. — Тільки до них дорогу треба знати…
Іванко помовчав. Папірець був довгий, і йому соромно було й далі читати по складах.
— Нащо тобі стільки? — кивнув він ще на вузлик і зітхнув: хліба у вузлику, отже, не було.
— Людям роздавати.
Іванко згорнув папірця вчетверо і обережно поклав його до середньої кишені — туди, де лежав список бидлівських незаможників та батраків.
— І куди ж ти йдеш?
— У село Бидлівці.
— Бре?
— Правда.
— Там же німці з гайдамаками. Тільки вчора забирали хліб…
— Да? — перепитала дівчина. — Саме добре. Того й іду. Нехай люди почитають. То ж про німців з гайдамаками й писано.
— Не боїшся?
Дівчина почервоніла і не відказала.
— Ти той… на куток за цвинтар іди. Поспитай Кривунів. Біля Коротка погорілої хати. Вчора німці спалили. Кривунову Гальку спитай. Тебе як звуть?
— Катря.
— Скажеш Гальці: Іван Коротко уклін переказав. Вона тобі й розкаже, кому папірці твої пороздавать. Там є такі, що інтересуються Хай до Степана Юринчука відведе, того, що його брата восени юнкери забили. Скажеш: Іванко так сказав.
Іванко зробив кілька кроків до лісу, але спинився. Рябко присів і замітав стежку хвостом.
— Слухай, — потупився Іванко, — а ти, як тебе, Катре, не знаєш, де тут, у лісі чи де, такі люди є, котрі… словом, щоб проти німців чи там проти Петлюри або ж гетьмана?
— До Дністра іди! — весело відгукнулася Катря. — Під Шайгород у ліси. На Хом'яково напрям держи. Прокламацію їм покажеш!
— Чого? — не зрозумів Іванко.
— Ну, папірець той, що взяв, покажеш, скажеш — більшовики передали! Зрозумів?
Грабові стовбури зійшлися, і Іванкова постать зникла між них, як у воді. Ще раз гавкнув Рябко — і ліс затих.
«СОЗДАТЕЛЮ ВО СЛАВУ, ЦЕРКВИ И ОТЕЧЕСТВУ НА ПОЛЬЗУ»