Жінка у білому - Вилки Коллінз
Легко зрозуміти, чому він дожидав ночі, щоб виконати свій задум і чому скористався відсутністю причетника, аби заволодіти ключами. Необхідність змусила його засвітити світло в ризниці, щоб знайти потрібну йому книгу, і звичайна обачність підказала, що треба замкнути двері зсередини, на випадок вторгнення якого-небудь допитливого перехожого чи й мого втручання, коли б я тієї хвилини опинився поблизу ризниці.
Мені не віриться, щоб у його наміри входило підпалити ризницю й таким чином знищити метричну книгу, — аби вона нібито просто згоріла в пожежі. Адже пожежу могли загасити й книгу врятувати, цього було досить, щоб думка про підпал вилетіла з його голови так само швидко, як і залетіла туди. Зважаючи на те, скільки в ризниці було всяких легкозаймистих речей — соломи, паперів, ящиків, сухого дерева, старих, поточених шашелем шаф, — цілком імовірно, що пожежа сталася зовсім випадково від запаленого сірника чи свічки.
Першим його поривом за цих обставин була, безперечно, спроба загасити вогонь; коли ж це не вдалося, він (не знаючи стану замка) намагався відімкнути двері, через які проник досередини. Коли я загукав до нього, полум'я вже, певне, пойняло шафи та інші легкозаймисті речі, скупчені біля дверей, що вели до церкви. З усього видно, що вогонь і дим були вже настільки сильні, що він так і не спромігся одчинити внутрішні двері. Певне, він уже лежав, упавши непритомний на тому місці, де його знайшли, — коли я виліз на дах і розбив вікно. Навіть коли б потім ми зуміли проникнути до церкви й виламати двері з того боку, спізнення було б фатальне. На той час він уже не потребував, давно не потребував рятунку. Ми б тільки дали змогу вогню перекинутися в церкву, і тоді б її спостигла та сама доля, що й ризницю. А так церква вціліла. Я не сумніваюсь (як не сумніваються й інші), що він був мертвий вже тоді, коли ми побігли в порожній будиночок і щосили намагалися відірвати сволок.
Оце десь таке можу я дати тлумачення фактам, очевидцями яких ми були. Спочатку я описав зовнішню сторону подій — так, як ми їх бачили збоку. А тепер висловив припущення про вірогідні міркування й дії сера Персіваля, що призвели до його смерті.
Судове дізнання відклали на день. Поки що око закону не змогло добачити жодного прийнятного пояснення таємничим обставинам цієї справи.
Вирішили запросити ще свідків, у тім числі й лондонського повірника покійного сера Персіваля Глайда. Місцевому лікареві доручили засвідчити розумову здатність лакея, бо в тому стані, в якому він був тепер, він не годен був давати хоч скільки-небудь значущі свідчення. Він тільки тупо повторяв, що того вечора, коли сталася пожежа, йому було велено чекати на моріжку, а більше він начебто нічого не знав, окрім того, що небіжчик безсумнівно був його хазяїном.
У мене було таке враження, що з його допомогою (в чому він не був винен, бо, звісно ж, його не втаємничили в подробиці) визначили відсутність причетника в хатині, а тоді йому звеліли чекати біля церкви (не наближаючись до ризниці); він повинен був допомогти хазяїнові в тому випадку, коли б я проскочив засідку на дорозі й зіткнувся із сером Персівалем. Необхідно додати, що від лакея так більш нічого й не добились. Медична експертиза виявила, що внаслідок пожежі й загибелі хазяїна серйозно порушилися його розумові здібності, які й до того не були дуже блискучі. Під час наступного судового засідання він так само не міг дати ніяких задовільних свідчень, і цілком можливо, що не видужав і досі.
Я вернувся до свого готелю у Велмінгам такий вимучений, зморений тілесно й душевно, такий ослаблий та пригнічений всім, що сталося, аж несила мені була слухати місцеві плітки та відповідати на запитання, якими засипали мене відвідувачі ресторації в готелі. З'ївши скромну вечерю, я подався до своєї комірчини під дахом, щоб відпочити трохи на самоті й подумати без перешкод про Лору й Меріан.
Був би я багатший, я б того самого вечора майнув до Лондона, аби втішитися, глянути лишень на двох дорогих моєму серцю людей. Але через день я мав з'явитись, якщо мене покличуть, на відкладене судове засідання, і, найголовніше, я мав неодмінно постати перед мировим суддею в Нолсбері. Наші скромні статки вже й так поменшали, а непевне майбутнє — нині ще більш непевне, ніж будь-коли, — змушувало мене боятися зайвих витрат і не дозволяло мені навіть купити недорогий квиток другого класу для поїздки в Лондон і назад.
Наступний після судового засідання день цілком належав мені самому. Я почав ранок із того, що пішов, як звичайно, на пошту по листа від Меріан. Лист чекав на мене, він був бадьорий та життєрадісний. Я прочитав його із вдячністю, а тоді з легким серцем рушив до Старого Велмінгама, щоб глянути на згарище при вранішньому світлі.
Які зміни впали мені в око, як я туди прийшов!
На всіх шляхах нашого незбагненного світу буденне й страшне йдуть попідруки. Жодна, навіть найжахливіша катастрофа не обходиться без звичайних, часто кумедних подробиць. Коли я підійшов до церкви, тільки витоптані стежки цвинтаря нагадували про недавню пожежу й загибель людини. Двері ризниці були нашвидкуруч забиті дошками. Дошки вже були розмальовані грубими карикатурами, а сільські хлопчаки штовхалися, сварячись за найкращу щілину, аби заглянути досередини. На тому самому місці, де я стояв позавчора, коли з охопленої полум'ям ризниці до мене долинув розпачливий крик про допомогу, на тому самому місці, де прибитий жахом слуга впав навколішки, сьогодні зграйка курей заклопотано греблася, добуваючи собі дощових черв'яків. А на землі, біля моїх ніг, де так недавно лежали двері з їхньою страшною ношею, сьогодні стояла жовта миска з обідом якогось робітника, і вірний сторож-цуцик гавкав на мене за те, що я надто вже наблизився до тієї власності його хазяїна. Старий причетник, що бездіяльно споглядав, як поволі заходилися ремонтувати церкву, міг говорити лише на одну цікаву для нього тему: як уникнути особистої відповідальності за все те лихо, що сталося. Одна з селянок, чиє бліде від жаху обличчя запам'яталося мені, коли ми