Романи - Роман Васильович Андріяшик

— Чому?

— По-перше, він обмацає кожну картоплину і цибулину. По-друге, коли після роботи всідатимеш до трамвая, тебе раптом можуть затримати і знайти між яблуками крамольні листівки.

— Господь з тобою, Захаре. Тобі щось погане наснилося.

Найда стенув плечима.

— У двірника — побічна посада?

— Це не те слово, — мовив Найда похмуро. — До прямих пропозицій вдаються у виняткових випадках. Деякі люди просто, не замислюючись, виконують функції, деяких спонукають патріотичні міркування, ще інших — породжена жорстокість, а ще інших — побоювання, що зіскніють в обозі приречених. Ці останні — найпаскудніші. Недарма кажуть, що нема лютішого вовка за перевертня.

— На сьогодні досить, Захарочку, — з удаваною гримаскою нудьги сказала Марта.

— Але тобі не зашкодить знати, що Свид, Івахін… працюють свідомо?

— Свид? — вигукнула Марта. — Ні, ти сьогодні ні на кого не схожий.

— Благословен, хто вмирає, поминувши свинство.

— Звичайно, це свинство. Коли цікавляться звичками, стежать за кожним кроком… Я повинна боятися сама себе, як вибухової машинки. "Манія переслідування, — згадала вона Юліанові слова, — мучить тих, хто не відчуває спорідненості з панівною верхівкою".

— Пробач, Мартусю, та я не хочу, щоб ти лишала речі в двірника.

— А я навмисно це зроблю, — розсердилась Марта. Вона шпурнула пакунки за непричинені двері до комірки і гукнула:

— Ви на місці, пане Галущак? Закиньте куди-небудь, щоб не заважало.

Найда не чекав її. Роздягаючись у коридорі, вона чула, як він говорив комусь за дверима скаржним баском:

— Знаєте, коли найліпше риба ловиться? Коли корок на вудці сусіда — наче заворожений, а твій гульк та гульк і за кожним смиком усе товстіший лин. Такі ми, люди…

Її одразу покликали до редактора. У кабінеті, як завше заклавши ногу за ногу, сидів Полянський. Він сидів обличчям до вікна і пускав між подвійні рами кільця пахучого цигаркового диму. На привітання відповів лиш Свид.

— Виберіть з газет найцікавіші повідомлення про діяльність злочинного світу…

"Найцікавіші… Злочинного…"

— … І напишіть… Будь-що. Дозволяю імпровізацію. Двісті рядків.

— Повірте… — почала було Марта.

— Вірю, це вам надокучило. Що вдієш, пані Марто? Треба. Ну! Трішки праці, трішки фантазії. Далебі, вам це вдається. Я читав, що на Личаківській заставі згоріла будка старого шевця — її, звісно, підпалили. Хвилююча деталь. У будці згорів собака. Гадаючи, що господар усередині, метнувся в полум’я. Зворушливо? Молоду городянку кинули в каналізаційний люк біля театру. Уявіть собі її стан, коли бандити підважили люк і дівчина вчула шум скаженої смердючої лави в каналі… Комірники отруїли власника будинку. Ще два-три факти. Треба, пані Марто. Міщух тоді добрий сім’янин і член громади, — Свид усміхнувся в бік Полянського, одначе той незворушно дивився на вулицю, — коли довкола нишпорять злочинці, коли він знає, що є апарат, ціла армія, яка оберігає його від зненацька занесеного ножа. Прошу. Коментар віддайте секретарці, я ввечері прочитаю.

Коли Марта зачинила двері, в кабінеті пролунав регіт. Майже непритомніючи від злості, Марта стала перед дзеркалом у коридорі.

— Не варто.

"Не варто, — каже Юліан, — жалітися, коли важко. Адже всім щось долягає. І не треба на людях сердитися. Усі ж роздратовані, ледве стримуються".

Біля вбиральні в кінці коридору Найда розмовляв з Івахіним.

— Реформу людських душ? — лунко розлягався між стінами його бас. — Оце — діло! Це, їй-бо, діло.

— А якщо на нашому прикладі, — аж пританцьовував Івахін, — переконують всіх, що ви — черв’яки, вам судилося загинути, як неповноцінним істотам; може, наше життя, наші оці шизофренічні розмови, наші бурхливі ресторанні ночі хтось планує і домагається здійснення своїх планів?

"Майже те саме, що Найда говорив мені, — подумала Марта. — Але, слухаючи Івахіна, він посміхається і кидає безглузді репліки".

— Може, воно на ліпше? — сказав Найда голосно, щоб і Марта почула. — Це ніби гімнастика, що зміцнює сили.

Він став розповідати, як з приятелем, будучи студентом, муштрував хирлявого гімназиста, багацького синка.

— Приятель десь розкопав збірник вправ з гіпнозу. Свої досліди ми проводили на цьому гімназистові. Він оддавав нам цукор, сало, прянощі — лиш би його не мучили. А ми перебивалися на сухарях з молоком, чому не поласувати. Якось гімназист поскаржився батькові — суворий, статний чолов’яга під вусом. Той, замість заступитися і нагримати на нас, каже синові: "Терпи, козаче, отаманом будеш". Через два-три роки гімнастика йогів і випробування волі дали про себе знати: такий парубчисько вигнався, майже вдвоє вищий за батька, та кремезний, натоптаний, нам удвох уже з ним не справитися. То, кажу, може, це ліпше.

Нащадок експропрійованих рязанських поміщиків, Івахін став настільки чутливим, пригнобленим галичанином, що якась там бували ця була ви слухана з очевидними муками.

— А колонізаторський нігілізм? — рвонувся він далі. — Якщо все заперечувати — нічого й не виникне.

Найда погасив недокурок і, кинувши Івахіну: "Що ж, стрибай через калюжі", — рушив до Марти.

— Юліана дуже покусали? — запитав.

— У якому розумінні?

— Його ж відпустили?

— Цього разу тебе погано поінформували, — відповіла Марта.

— Ні?

— Авжеж ні.

— Гм…

Найда в задумі пройшовся вздовж коридору. Марта не чекала, доки він вернеться. Вмостившись за своїм столиком біля вікна, поклала перед собою аркуш чистого паперу і чорнильний прилад. Через секунду і Найда пришнибав у "цех" та понуро продибуляв мимо у свій куток.

— Що ж, приготуємо для Каркасонського монастиря розчину, — пробурмотів він. — Конгломерат правди і вічної попівщини. — Заскрипіло перо.

Годинник на ратуші вибив дванадцяту. Співробітники газети розбіглися по рестораціях. Марта вийняла з шухляди бутерброди, розгвинтила термос, та зайшов Свид і вона все миттю сховала.

— Ви не образилися, пані Марто?

— З якої причини?

– І слава Богу. — Вважаючи, що рівновага в стосунках відновлена, Свид вмостився на стільці з протилежного боку столика. — Колись, Мартусю, народ живив місто здоровою силою і незайманим глуздом. Нині — немовби сплачує данину. Місто наводнюють нікчеми. Чому виходці з села через три дні стають перевертнями?

— Бо бракує мужності.

Свид без дозволу запалив цигарку.

— Безбожно курю, — посміхнувся. — Бракує мужності… Я зневажаю категоризми. Я шаную аналіз.

– І категоризми — наслідок спостережень.

— Але в аналізі — присмак втручання. Свид звівся і заходив довкола столика.

— Бракує мужності! Ні. У місті вища поляризація стосунків… Що пише Юліан, пані Марто?

Марта промовчала.

Погляд Свида упав на аркуш розмальованого козлами паперу. Марта перехопила цей погляд і почервоніла: до обіду вона не змогла написати ні рядка. Одначе Свид удав, що нічого не зрозумів.

— Ні, пані Марто, масові явища треба досліджувати. Коли я думаю про нашу історію…

— Чому ви всі до запаморочення пройнялися серйозними проблемами? — обірвала його Марта.

Свид осміхнувся.