Сліпота - Жозе Сарамаго
Я повинна розплющити очі, подумала дружина лікаря. Крізь опущені повіки, коли вона кілька разів прокидалася вночі, вона відчувала мертвотне світло ламп, які слабко освітлювали палату, але тепер, як їй здалося, вона помітила різницю, іншу присутність світла, можливо, то були перші проблиски світанку, а може, молочне море, яке вже затопило їй очі. Вона сказала самій собі, що рахуватиме до десятьох і в кінці рахунку двічі підійме повіки, вона двічі це собі сказала, двічі порахувала до десятьох і двічі очі так і не розплющила. Вона чула глибоке дихання чоловіка на сусідньому ліжку, чула чиєсь хропіння, Як там справи з ногою в пораненого, запитала вона себе, але знала, що в цю мить не могло йтися про справжнє співчуття, адже вона насамперед хотіла покінчити з іншою своєю тривогою, зі своїм небажанням розплющувати очі. Вона розплющила їх наступної миті, розплющила просто, а зовсім не тому, що так вирішила. Крізь вікна, які починалися на середині стіни й кінчалися за долоню від стелі, соталося тьмяне й синювате світло світанку, Я не осліпла, промурмотіла вона й відразу, стривожена, сіла на ліжку, адже її могла почути дівчина в чорних окулярах, що лежала в ліжку навпроти неї. Проте дівчина спала. На ліжку, що стояло поруч неї й було присунуте до стіни, спав також хлопчик. Вона робить, як і я, подумала дружина лікаря, намагається обрати для нього найзахищеніше місце, ми є надто крихкими стінами, такими собі каменями посеред дороги, з єдиною надією, що ворог об них спіткнеться, але який такий ворог, тут на нас ніхто ніколи не нападе, на нас могли б напасти, могли б нас пограбувати й убити там, зовні, а тут ми в цілковитій безпеці, в жодному іншому місці той, хто вкрав автомобіль, не почував би себе в такій безпеці, ми тепер такі далекі від світу, що незабаром забудемо про те, хто ми такі, забудемо, як нас звуть, і про те, навіщо нам були потрібні наші імена, жоден собака не впізнає іншого собаку й не дозволяє себе впізнати через імена, якими їх назвали, він упізнає їх і дозволяє себе впізнати по запаху, ми тут існуватимемо ніби інша порода собак, ми станемо впізнавати одне одного по гавканню, по балачці, а все інше, риси обличчя, колір очей, шкіри, волосся, не матиме ніякого значення й мовби не існуватиме, я ще бачу, але не знаю, поки це триватиме. Світло трохи змінилося, і річ була не в тому, що ніч поверталася, а в тому, що небо вкрилося хмарами й затримувало настання ранку. З ліжка крадія автомобілів долинув стогін. Якщо в його рану потрапила інфекція, подумала дружина лікаря, то в нас немає нічого для її лікування, жодних ресурсів, за таких умов найменший інцидент може завершитися трагедією, можливо, саме на це вони й розраховують, коли тварина помре, вона забере із собою в могилу й отруту. Дружина лікаря підвелася з ліжка, нахилилася над чоловіком, хотіла його розбудити, але не знайшла в собі мужності вихопити його зі сну й повернути йому усвідомлення того, що він сліпий. Ступаючи по підлозі босими ногами, підійшла до ліжка крадія автомобілів. Очі в нього були розплющені і втуплені в одну точку, Як ви себе почуваєте, прошепотіла дружина лікаря. Водій автомобіля обернув голову в напрямку голосу і сказав, Погано, нога мені дуже болить, вона хотіла сказати йому, Покажіть-но мені, але вчасно спохопилася, яка необачність, він міг і не пам'ятати про те, що тут є тільки сліпі й цілком бездумно, як зробив би це лише кілька годин тому, якби лікар йому сказав, А покажіть-но мені вашу рану, підняв ковдру. Навіть у цій півтемряві той, кому бодай трохи служили очі, міг побачити матрац, просякнутий кров'ю, темну рану з опухлими краями. Перев'язка розв'язалася. Дружина лікаря обережно опустила ковдру, потім легким і швидким жестом притулила долоню до лоба хворому. Шкіра в нього була суха й гаряча. Світло знову змінилося, хмари відкрили небо. Дружина лікаря повернулася до свого ліжка, але вже не стала лягати. Вона дивилася на чоловіка, який щось мурмотів уві сні, на обличчя інших, що спали під своїми сірими ковдрами, на брудні стіни, на порожні ліжка, які чекали своїх людей, і смиренно бажала також стати сліпою, проникнути крізь видиму шкіру речей і побачити їх ізсередини, провалившись у білу яму сліпоти, з якої нема повернення.
Зненацька, десь поза палатою, певно, з того вестибюля, який розділяв два передні крила будівлі, почулися гучні голоси, Геть звідси, геть, Виходьте, Зникніть, Вам не можна тут залишатися, Виконуйте наказ. Гамір наростав, зменшувався, якісь двері з гуркотом зачинилися, тепер чутно було тільки плач від болю, ті непомильні звуки, які супроводжують