Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Ілліч подав Даші шубку так обережно, наче шубка теж була частиною самої Даші, зійшов униз темними сходами, весь час запалюючи сірники і дуже шкодуючи, що так темно, вітряно і слизько, довів Дашу до рогу і посадив на візницькі санки, — візник був дідок, і конячина його припала снігом. І довго ще стояв і дивився, без шапки і пальта, як танули і розпливались у жовтому тумані низенькі санки з постаттю дівчини, що сиділа в них. Потім, не поспішаючи, повернувся додому, в їдальню. Там коло стола, і досі так само — лицем в руки — сиділа

Єлизавета Київна. Телєгін почухав підборіддя і промовив, скривившись:

— Лізо.

Тоді вона швидко, надто швидко, підвела голову.

— Лізо, навіщо, пробачте мені, ви завжди починаєте таку розмову, що всім робиться ніяково й соромно?

— Закохався, — неголосно промовила Єлизавета Київна, продовжуючи дивитись на нього короткозорими, сумними, наче намальованими очима, — зразу бачу. От нудьга.

— Зовсім це неправда. — Телєгін почервонів. — Неправда.

— Ну, пробачте, — вона ліниво встала і пішла, волочачи за собою по підлозі запорошену турецьку шаль.

Іван Ілліч походив деякий час задумавшись, випив холодного чаю, потім узяв стільця, на якому сиділа Дарія Дмитрівна, і відніс його в свою кімнату. Там обдивився, поставив його в куток і, взявши себе всією жменею за ніс, промовив наче з величезним здивуванням:

— Нісенітниця. Ото дурниця!

Для Даші ця зустріч була, як одна з багатьох, — зустріла дуже славну людину, от і все. Даша була ще в тих літах, коли бачать і чують погано: слух оглушений шумом крові, а очі в усьому, — нехай це буде навіть людське обличчя, — бачать, як у дзеркалі, тільки своє відображення. В такий час лише потворність вражає фантазію, а красиві люди, і чарівні пейзажі, і скромна краса мистецтва вважаються повсякденним почтом королеви в дев’ятнадцять років.

Не так було з Іваном Іллічем. Тепер, коли після відвідин Даші минуло понад тиждень, йому стало здаватися дивним, як могла непомітно (він з нею не зразу навіть і привітався) і просто (увійшла, сіла, поклала муфту на коліна) появитися в їх шаленій квартирі ця дівчина з ніжною, ніжно-рожевою шкірою, в чорному сукняному платті з високо піднятим попелястим волоссям і гордовитим дитячим ротом. Незрозуміло було, як наважився він спокійно говорити з нею про ковбасу від Єлисєєва.

А теплі карамельки витягнув з кишені, запропонував з’їсти? Мерзотник!

Іван Ілліч за своє життя (йому недавно минуло двадцять дев’ять років) закохувався разів шість: ще реалістом, в Казані, — в немолоду вже дівчину, Марусю Хвоєву, дочку ветеринарного лікаря, яка давно вже і марно гуляла, все в одній і тій самій плюшевій шубці, по головній вулиці о четвертій годині; але Марусі Хвоєвій було не до жартів, — Івана Ілліча знехтували, і він без попереднього переходу захопився гастролеркою Адою Тілле, яка вражала казанців тим, що в оперетах, з якої б епохи вони не були, з’являлась переважно в костюмі для морського купання, що і підкреслювалось дирекцією в афішах: «Славнозвісна Ада Тілле, яка одержала золотий приз за красу ніг».

Іван Ілліч дійшов навіть до того, що пробрався до неї в квартиру і підніс букет, нарваний у міському саду. Але Ада Тілле, ткнувши ці квіти понюхати кудлатому собачаті, сказала Івану Іллічу, що від місцевих страв у неї зовсім зіпсувався шлунок, і попросила його побігти в аптеку. Тим діло і скінчилось.

Потім, уже студентом, в Петербурзі, він захопився був медичкою Вільбушевич і навіть ходив до неї на побачення в анатомічний театр, але якось так, само собою, з цього нічого не вийшло, і Вільбушевич поїхала служити в земство.

Одного разу Івана Ілліча полюбила до сліз, до відчаю модисточка з великого магазину, Зіночка, і він від ніяковості та душевної лагідності робив усе, що їй хотілося, але, взагалі, полегшено зітхнув, коли вона разом з відділом фірми виїхала в Москву, — минулося постійне відчуття якихось невиконаних зобов’язань.

Останнє ніжне почуття було в нього позаминулого року, влітку, в червні. У дворі, куди виходила його кімната, навпроти, у вікні, щодня перед заходом сонця з’являлась худенька і бліда дівчина і, відчинивши вікно, старанно витрушувала й чистила щіткою своє, завжди одне й те саме, руденьке плаття. Потім одягала його і виходила посидіти в парк.

Там, у парку, Іван Ілліч у тихі сутінки розговорився з нею, — і з того часу щовечора вони гуляли вкупі, хвалили петербурзькі заходи сонця і розмовляли.

Дівчина ця, Оля Комарова, була самотня, служила в нотаріальній конторі і все хворіла, — кашляла. Вони розмовляли про цей кашель, про хворобу, про те, що вечорами тоскно буває самотній людині, і про те, що якась там її знайома, Кіра, покохала хорошого чоловіка і поїхала з ним у Крим. Розмови були нудні. Оля Комарова так уже не вірила в своє щастя, що, не соромлячись, говорила Івану Іллічу про найпотаємніші думки і навіть про те, що часом сподівається, — може, він покохає її, зійдеться з нею, відвезе в Крим.

Іван Ілліч дуже жалів її і поважав, але покохати так і не міг, хоч інколи, після їх розмови, лежачи на дивані в сутінках, думав, — який він егоїст, безсердечна й погана людина.

Восени Оля Комарова застудилась і захворіла. Іван Ілліч одвіз її в лікарню, а звідти на кладовище. Перед смертю вона сказала: «Якщо я видужаю, ви одружитеся зі мною?» — «Слово честі, одружусь», — відповів Іван Ілліч.

Почуття до Даші не було схоже на ті, колишні. Єлизавета Київна сказала: «Закохався». Але закохатися можна було в щось таке, що вважаєш досяжним, і неможливо, наприклад, закохатися в статую або в хмарину.

До Даші було якесь особливе, незнайоме йому почуття, до того ж мало зрозуміле, бо і причин до нього було мало — кілька хвилин розмови та стілець у кутку кімнати.

Почуття це було навіть і не дуже гостре, але Івану Іллічу хотілось самому тепер стати теж особливим, почати