Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько

бабів із таким принишклим голосом, як у тебе. Я уявляю, яка ти слухняна, яка правильна і як у тебе — все як у людей. Тобто тобі здається, що це так. А насправді ти навіть і не уявляєш, яка це жлобська і банальна формула! У людей!!! Більшість із них народжується лише для того, щоб зжерти кілька тонн продуктів і стільки ж випорожнити в унітаз! І відійти в небуття з почуттям відмінно виконаного обов'язку. Ти коли-небудь думала про це? Має бути щось більше…

— Що? — спитала я.

— Поки що не знаю. Але обов'язково дізнаюся! Обов'язково! І тобі того ж бажаю! Кожен доходить до цього сам. А тепер — все. Льошка, певно, вже хоче отримати свою іграшку? До побачення! І… зроби собі сьогодні свято!

Краєм ока я бачила, що Олексій уже нервує — гроші й телефон були в моїх руках. Я зробила заспокійливий жест і знову звернулася до невідомої співрозмовниці:

— Стривайте, як вас звати?

— Це не має значення! — сказала вона. — Не думаю, що ми знайдемо спільну мову, коли я повернусь.

— А коли ви повернетесь?!

— За місяць…

— Певно, що ми її не знайдемо… Дякую вам, — сказала я і відключила телефон.

Простягнула його Олексієві.

Він схопив його.

Відкрив кришечку, витягнув чіп і кинув його у пластикове смітникове відерце.

— Все. Я вас не бачив. Ви мене також. Домовились? — сказав він.

Я кивнула, попрощалась і пішла геть. Хоча мені дуже кортіло залізти у відерце і забрати чіп.

Просто так.

На пам'ять…

12 годин 15 хвилин

…на пам'ять про те, що сьогодні в мене на кілька хвилин з'явилася подруга.

Я не мала ніякого права називати цю невідому жінку саме так.

Хіба я могла бути їй подругою? Навряд. Хіба що стояти за спиною і стригти, шанобливо киваючи на її репліки. І ніколи б не наважилася розповісти про себе.

…Біля магазину був сквер, посеред нього стояв пам'ятник, на довгій стелі — такій довгій, що обличчя зображуваного губилося в яскравих сонячних променях. Мені треба було знову напружувати мізки: що далі?

Пачка грошей починала пропікати мою сумку.

Я сіла, звісивши її між колінами, ніби не маю до її вмісту ніякого відношення.

Що мала на увазі жінка з берега моря, коли казала про «подарунок»? Я знову і знову намагалась уявити її та ставила перед собою запитання: вона — гарна? вона — блондинка чи брюнетка? скільки їй років? яка вона?

У мене взагалі-то небагата фантазія, й тому я змалювала в своїй уяві образ моєї улюбленої актриси — Джулії Робертс. Щоправда, улюбленою вона стала не після «Красуні», яку ми з Вадиком дивились у кінотеатрі, а потім на касеті й кілька разів по телебаченню (певно, Вадику теж подобалася Джулія), а після якогось менш відомого фільму, назву якого не пригадую.

Ми потім із дівчатами переповідали його в перукарні — так, як кожна з нас зрозуміла.

У ньому йдеться про щасливу жінку, яка живе з чоловіком на березі океану. Він увесь час щось їй дарує: дорогу червону білизну або квіти в довгих паперових коробках (я такого ще не бачила… тобто такий дизайн). І — шалено ревнує. Тому часом лупцює, після чого між ними відбувається красивий секс. Потім вона влаштовує своє зникнення і втікає до іншого штату. Ну а далі вже починається щось на кшталт трилера.

Майже всі мої колежанки, хто тоді був на другій зміні, сказали, що нізащо б не втекли з такого шикарного будинку! Що баба сказилася з жиру, бо жила як у Бога за пазухою. Я теж підтримала їхні розмови. Сказала, що, звісно, можна було б і перетерпіти заради такої краси, таких квітів, такої білизни і такого сексу. Заради родини і, зрештою, майбутніх дітей, які б росли забезпеченими всім необхідним.

Я тоді стригла пані Олену. Вона дуже вишукана сорокарічна жінка, моя постійна клієнтка, на якій я час від часу випробовувала нові технології. І вона завжди покладалася на мене. Власне, завдяки її протекції я й потрапила на курси до мадам Петиції. Пані Олена ніколи не нервується і не заперечує проти того, що я розмовляю під час роботи.

Так от, вона була єдиною, хто з нами не погодився. Сказала, що це жахливий фільм і що наші жінки ще не доросли до його розуміння. На цьому ми і припинили свої балачки, адже «клієнт завжди правий»! Коли вона пішла (цілком задоволена своєю біозавивкою із частковим прорідженням волосся біля коренів), ми, звісно, ще побалакали про те, що їй легко говорити, адже вона має свій бізнес і може купувати собі таку білизну і такі квіти хоч щодня. І що взагалі вона — нещасна «розлученка», а таких у нашому суспільстві все ж таки не дуже шанують. Адже чоловіків треба вміти втримати біля себе, намагатися зберігати те, що є, заради того, що буде потім: спільна старість, тихі зимові вечори, гра в нарди, склянка води…

Так я думала…

Так я думала.

Так я думала, що так я думаю…

М-м-м… Добре.

Отже, моя «джулія робертс» наказала зробити собі подарунок.

Я відкрила сумочку і пройшлася пальцями по пачці. Ох!

Певно, варто повернутися до лікарні й запитати, скільки коштуватиме лікування…

Потім сходити за тим пальтом, яке ми з Вадиком вподобали йому на зиму — як підійде сезон, воно коштуватиме дорожче. Потім заплатити за квартиру і, нарешті, придбати мікрохвильову піч, бо у всіх уже є, а я лише чула, що це дуже зручна штука…

Тобто вистачить залатати кілька десятків дірок у нашому побуті. Можна і просто заховати десь в шафі, серед простирадл. Адже всім бюджетом досить розумно розпоряджається Вадим, а так у мене буде якась копійка на ту ж білизну чи колготи.

І її вистачить надовго…

12 годин 17 хвилин

…надовго?

Однак який веселий сьогодні день!

Ніколи не думала, що день, в який ти дізнаєшся про смертельний діагноз, може бути таким веселим!

Я навіть уявила, як разом зі мною регоче моя «джулія робертс» і каже: «Я так і знала! Мікрохвильова — це те, що тобі пасує найбільше!» Ех, шкода, що я більше ніколи її не почую!

Я напружилась і поглянула на ніс пам'ятника. Чого я хотіла з того, що ніколи не могла собі дозволити?

Коли до нас у салон приносять нові журнали — а ми передплачуємо майже весь «глянець», щоб триматися на вістрі часу і моди, — я, роздивляючись фотографії з рубрики «фешн-сторі», думала, що варто пошити собі щось схоже на