Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

Влад вражено дивився на прибиральницю: схоже, він таки недооцінював цю жінку. От буває ж таке, що людина, на яку розраховуєш, виявляється малозначущою, а той, хто непомітно лишається осторонь, є неоціненним!

– Ви маєте рацію, Маріє Степанівно. На всі сто відсотків! Дякую вам за інформацію. Я подумаю про це. Можливо, щось справді вдасться з’ясувати.

Жінка задоволено посміхнулась і пішла до своєї комірчини. Влад дивився їй услід: Марія Степанівна, ну хто би міг подумати! Такі роздуми, це ж треба. Адже вона має рацію: якщо Катерині хтось погрожував і наступного дня вона зникла, тут явно щось нечисте.

Правда це чи ні, він з’ясує, але принаймні ця інформація на даному етапі була бодай чимось суттєвим. Можливо, це виявиться першою ланкою в збиранні провокативного досьє. Хто знає, на що воно його виведе.

У голові тим часом уже визрівав план подальших дій. Він піде на свою стару винайняту квартиру, про яку геть забув за всіма перипетіями. Саме вересень є останнім оплаченим місяцем, після якого треба повернути ключі власнику. Може, Катерина лишила там якісь речі чи зачіпку. Деталі… Так. Слушна думка про деталі і дрібниці. Тепер він буде більш уважним.

Задоволено посміхнувшись, Влад увійшов до кабінету, відчинив особисту шухляду і в глибині намацав ключ від квартири.

Підіймаючись сходами, Влад стискав у кишені ключ. Хоч би там не було тієї божевільної. Але чого б їй там бути? Хіба… хіба якщо вона переховується від тих, хто їй начебто погрожував… Що ж, принаймні в нього вже є що їй закинути в разі чого. Він скаже, що йому відомо про її причетність до брудних справ, тож їй краще подумати про власну безпеку, перш ніж комусь погрожувати.

Дійшовши до дверей, він витягнув із кишені руку з затисненим у ній ключем. Тієї ж миті за дверима щось брязнуло: це розбився об підлогу якийсь скляний посуд. Отже, вона все-таки там. Влад притулив вухо до дверей і розчув стишені голоси.

Отакої! То вона ще й не сама там! Він принишк і дослухався до розмови.

– …не чіпайте його, благаю! Він нічого не знає, – то був голос Катерини, явно чимось, але скоріше кимось наляканий.

– Чим доведеш? – відповів їй хрипкий чоловічий голос.

– Ми просто спали з ним. Клянусь!

– Це не доказ! – То вже був інший чоловічий голос, більш басовитий.

– Для чого би я мала його посвячувати в це? Я що, схожа на дурепу?

– Ви, баби, усі дурепи. Та й язиками любите поплескати! – аргументував басовитий.

– Еге ж, любите, то є факт! – підтвердив хрипкий.

– Усе скінчено. Ти це тямиш? – басовитий був явно не налаштований на приємне завершення розмови. – Хоча мені тебе шкода. Справді шкода, – співчутливо додав він. – Кажуть, ти була класним спецом!

– Але це не міняє справи, так? – розсміялася жінка, щоправда, сміх її був нервово-приречений.

Катерина щось іще додала, але Влад не розчув слів. Затим запала тиша.

Невже вони її зараз уб’ють? У Влада похолонуло в грудях. Йому раптом стало шкода цю жінку, яку, правду кажучи, сам ще якихось десять хвилин тому хотів убити.

Та, на жаль, він нічого не вдіє. Хоробро увірватися до квартири і героїчно порятувати її з рук цих головорізів він не зможе. Він усього лише названий геній детективу, зовсім не оперативник міліцейської гвардії.

Це не так просто, як у книжках і фільмах: убігти до квартири з бандитами й порятувати жертву. Та вони ж його вб’ють, не змигнувши оком! Тож нічого не лишалось, як тікати. І то бігом!

Влад знову дослухався: за дверима було тихо. Крадькома відійшовши від дверей, він хотів було спускатися сходами, але у дверях почулось вовтузіння: хтось намагався їх відімкнути. Непомітно вийти і зникнути йому не вдасться, часу було обмаль, тож Влад прожогом вискочив на поверх вище і заховався за сміттєпроводом, ледь дихаючи. Серце шалено загупало в грудях.

Двері відчинились і за мить захлопнулись. Почулись швидкі стишені кроки сходами вниз. Гримнули вхідні двері під’їзду.

Влад постояв якийсь час, дослухаючись до биття власного серця, й обережно визирнув з-за сміттєпроводу. Ніби тихо. Він поволі спустився на сходовий майданчик