Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

Розділ п’ятий

Сусідські взаємини

– І що ти збираєшся робити? – запитала Мег одного сніжного дня, коли її сестра бродила по вітальні в гумових чоботях, старому плащі з каптуром, тримаючи в одній руці з мітлу, а в другій – лопату.

– Йду попрацювати, – відповіла Джо з бешкетним блиском в очах.

– А хіба двох довгих прогулянок цього ранку не досить? Сьогодні холодно й похмуро, я б радила тобі залишитися в теплі та сухості, як я, – сказала Мег, зіщулившись від однієї лише думки про те, як морозно надворі.

– Як-то кажуть, слухай поради та роби навпаки! Не можу я залишатися вдома цілий день, наче кішка, я не люблю дрімати біля багаття. Мені подобаються пригоди, і я збираюся їх знайти.

Мег підсунулася ближче до каміна, зосередившись на читанні «Айвенго», а Джо вирушила розчищати доріжку. Сніг був легким, і, швидко працюючи мітлою, вона незабаром пройшлася по всіх стежках саду, щоб Бет могла, коли зійде сонце, спокійно виводити своїх ляльок на свіже повітря. Сад відділяв будинок сімейства Марч від будинку пана Лоуренса. Вони розташувалися в передмісті, яке все ще походило на село, з гаями й клумбами, великими садами й тихими вулицями.

Низька огорожа розділяла ці два маєтки. Старий коричневий будинок Марчів, що виглядав дещо вбого без виноградних лоз, які влітку покривали його стіни, і квітів, що в теплі дні прикрашали подвір’я. По іншу бік знаходилася велична кам’яниця, у якій явно було повно всіляких зручностей та розкоші, від флігеля з каретами до доглянутих доріжок, що вели в зимовий сад, а в самому будинку, коли на вікнах відкривалися штори, виднілися гарні речі.

І все-таки цей будинок справляв враження неживого, бо на галявині не бавилися жваві діти й жодне материнське обличчя ніколи не посміхалося з вікна, мало хто туди заходив і виходив, крім старого пана, його онука та слуг.

Для живої уяви Джо цей прекрасний будинок здавався якимось зачарованим палацом, сповненим пишнотами і таїнами, речами, яких ніхто ніколи ще не бачив. Вона давно хотіла побачити, що там приховано й познайомитися ближче з малим Лоуренсом, який, здавалося, хотів мати друзів, але не знав, як заговорити з людьми. Після балу Джо додалося нетерплячки, і вона придумала багато хитрощів, щоб подружитися з ним, але останнім часом хлопця ніхто не бачив. Джо вже почала думати, що він поїхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вікні верхнього поверху. Він задумливо дивився на їхній сад, де Бет та Емі гралися в сніжки.

«Цей хлопчик страждає без компанії та веселощів, – подумала Джо. – Його дідусь не знає, що для нього добре, а що погано й тримає його під замком на самоті. Йому потрібна компанія веселих хлопців, з якими можна погратися, або хтось молодий і жвавий. Гадаю, в мене б вистачило сміливості, щоб пробратися туди й сказати старому панові правду!»

Ця ідея потішила Джо, яка любила сміливі вчинки й завжди шокувала Мег своєю поведінкою. План «пробратися туди» не був забутий. І коли настав сніжний день, Джо вирішила спробувати провернути цю аферу. Вона побачила, як пан Лоуренс поїхав з обійстя, а потім вискочила до саду, щоб розчистити собі шлях до огорожі. Тут вона зупинилася й озирнулася навколо. Все тихо, фіранки на нижніх вікнах щільно затулені, слуг не видно, та й взагалі нічого не видно, крім кучерявої чорнявої голови, що спиралася тонкою рукою на підвіконня верхнього вікна.

«Ось він, – подумала Джо, – бідний хлопчик! У цей похмурий день зовсім один і хворий. Це так сумно! Я кину сніжку і змушу його подивитися на мене, а потім заговорю з ним».

Сніжка точно влучила в шибку, і чорнява голова відразу повернулася, вікно відчинилося, звідти визирнуло обличчя, яке за хвилину втратило свій млявий вигляд – великі очі прояснилися, а рот почав усміхатися. Джо кивнула, засміялася й помахала своєю закорючкою-мітлою, крикнувши:

– Як ваші справи? Чи ви не захворіли?

Лорі прохрипів з вікна таким голосом, наче то був не хлопчик, а ворон:

– Вже трохи краще, дякую. У мене була сильна застуда, і я десь з тиждень пролежав у ліжку.

– О, мені так шкода! Чим ви себе розважаєте?

– Нічим. Тут нудно, як у могилі.

– А книжки? Хіба ви не читаєте книжки?

– Читаю, так, але потроху, бо мені не дозволяють напружувати очі.

– А чи не може хтось читати вам вголос?

– Дідусь іноді так робить, але мої книжки йому не цікаві, а постійно просити Брука я не люблю. – Чому до вас не приходять гості?

– Я нікого особливо не хочу бачити. Хлопці, яких я знаю, дуже галасливі, тож від них у мене болить голова.

– У вас немає якоїсь милої знайомої дівчини, яка б почитала вам вголос та розвеселила?

– Не знаю жодної такої.

– Але ви знаєте мене, – почала було Джо, але потім розсміялася й зупинилася.

– Знаю, справді! Так і зроблю! Ви прийдете до мене в гості? Дуже прошу! – вигукнув Лорі.

– Я, звісно, не дуже тиха й мила, але я прийду, якщо мама дозволить мені. Піду й спитаю її. Зачиніть вікно, поводьтеся чемно й чекайте, поки я прийду.

З цими словами Джо взяла свою мітлу й пішла в будинок, думаючи, що скаже Мармі. Ця ідея із запрошенням Джо в гості дуже захопила Лорі, тож він потихеньку готувався до її візиту, оскільки, як сказала пані Марч, він був «маленьким джентльменом» і вшанував майбутню гостю, причесавши своє кучеряве волосся, пристебнувши свіжий комірець та прибравшись у кімнаті, яка, незважаючи на півдюжину слуг, була не така вже й акуратна. Скоро пролунав гучний дзвінок, а за ним – рішучий голос, що запитував «панича Лорі». Одразу після цього молодий слуга вбіг до кімнати Лорі, повідомивши, що молода леді чекає на нього.

– Добре, покажи їй, куди йти, це панна Джо, – сказав Лорі, підходячи до дверей своєї маленької зали, щоб зустрітися з Джо, яка виглядала вельми невимушено, з накритим блюдом в одній руці й трьома кошенятами Бет – в іншій.

– Ось я, ось пакунок з маминими ліками та інший баласт, – сказала вона бадьоро. – Мама приготувала це з любов’ю, і була рада, якщо я зможу зробити що-небудь для вас. Мег хотіла, щоб я принесла трохи її бланманже, вона чудово готує цей десерт, а Бет подумала,