Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька
Уже навіть не боялася залишатись із ним наодинці і ввечері сама почала виходити до нього в сад. Восени смеркає раніше, і густа темрява старого саду надійно ховає їх від стороннього ока. Це нічого, що він дозволяє собі трохи більше, аніж варто, нічого, що говорить так, ніби і не сумнівається у тому, що вона належатиме йому. Надто далеко він не заходить. Навіть у губи не цілує.
За місяць такого спілкування з Адамом Анна перестала зважати на те, що її щось поєднує з Маркіяном. Спочатку в їхніх стосунках з’явилася нещирість і фальш, а потім у цьому хлопцеві її почало дратувати буквально все — зовнішність, манери, поведінка, навіть те, що він надто сильно її кохає, а чи не найдужче — власна невдячність. Уже й не сумнівалася — мусить розійтися з ним. Не знала лише, як сказати йому про це, а тому без жодних пояснень почала уникати зустрічей. Звичайне боягузтво, проте це краще, аніж обдурювати себе та його, і, напевно, безпечніше, ніж розповідати правду. Заборонене кохання — це зовсім не та історія, про яку хочеться кричати на кожному кроці. Простіше вигадати сотню інших причин і зробити так, щоб у них повірили. Добре, якби Маркіян подумав, ніби вона знайшла собі іншого хлопця. Це врятує їх від непотрібного з’ясовування стосунків і відверне увагу від кохання до Адама.
Не наважуючись ані на рішучі дії, ні на відверту розмову з Маркіяном, Анна, проте, зо три тижні старанно уникала його. Сьогодні, щоправда, ледь не потрапила на очі тоді, коли поверталася додому сама. В останню мить встигла пірнути у напівпрочинену хвіртку сусідського подвір’я. Те, що це подвір’я при будинку Адама і що незаміжній дівчині не можна приходити до чоловіка, який мешкає сам, якось вилетіло у неї з голови. Згадала про це, коли опинилася всередині, але відступати було пізно.
Старанніше застібнувши теплу гранатову кацабайку[14], яку вперше вдягнула сьогодні вранці, Анна присіла на невеличку лавку при огорожі.
Те, що зберегти у таємниці свій візит сюди не вдасться, зрозуміла майже відразу. Адам побачив її вже за декілька хвилин.
— Що ти тут робиш? — на ходу надягаючи на себе сюртук, він вийшов до неї. — Що сталося?
Вона непевно повела плечима.
— Нічого не сталось. Тітка наказала прийти до вас і сказати, щоб ви сьогодні до нас не приходили. Вони з вуйком ввечері збираються до родини в гості і…
Почервонівши, вона затнулася. Безглуздіше, аніж це пояснення, годі вигадати, проте на щось розумніше не мала ані часу, ані фантазії.
Зрозумівши, що нічого серйозного не сталося, Адам полегшено зітхнув і усміхнувся.
— То чого ж ти сидиш тут на лавці? Зайшла б у будинок. Здається, мені неймовірно пощастило — це вперше у моєму житті таку гарну панну посилають до мене додому саму.
Ще дужче почервонівши, Анна не знайшлася з відповіддю. Він жартує собі з нею, а перед їхнім будинком стоїть Маркіян.
Адам знов усміхнувся:
— Здається, тобі доведеться пошукати інакше пояснення.
Приречено зітхнувши, Анна втупилася поглядом кудись поверх паркану. Не пояснення їй доведеться пошукати, а вихід із неоднозначної ситуації.
Прослідкувавши за напрямком погляду, Адам підійшов до хвіртки і, ледь її прочинивши, визирнув на вулицю. Усміхнувшись, знов повернувся до Анни.
— Я так розумію, бачитися з тим хлопцем ти категорично не бажаєш. Чому не бажаєш — не питаю. Мене не повинно таке обходити… Чи повинно?
Анна вперто мовчала, і він вирішив не наполягати.
— Думаю, з мене досить того, що ти не хочеш бачитися з ним. Може, таки зайдеш до мене? Принаймні, в будинку тепліше, аніж тут.
Анна кинула на нього швидкий погляд і знов відвела очі.
— Мені не можна до вас заходити. Ви ж самі казали.
Ніби почувши щось вкрай кумедне, Адам розсміявся.
— Дай собі спокій. Це лише слова.
Вона заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам узяв її за руку і повів до себе в будинок. Чому не пручалася, і сама не розуміла.
— Але я зачекаю на кухні… І зовсім недовго. Хіба з півгодини.
Адам знов усміхнувся.
— Не розумію, що від того зміниться. Все одно ти вже тут. До речі, на кухні дуже тепло.
— Я вже помітила, — намагаючись не зрадити свій страх, Анна розстебнула ґудзики на кацабайці. Чому Адам дивиться на неї так, ніби бачить уперше або ж сподівається роздивитися щось таке, чого вона сама у собі поки що не знає. Напевно, для нього її візит теж несподіванка.
— Не думав, що ти наважишся зайти до мене. Може, таки підемо до кімнати?
Анна заперечно хитнула головою.
— Я не хотіла сюди заходити… Це сталось випадково… Я зараз піду…
Вона помітно нервувала, і Адам не міг не зауважити того.
— Боїшся мене? Аж так сильно?
— А ви вважаєте, що я поводжусь правильно? Мені тут місце?
Нічого не відповівши, Адам усміхнувся і торкнувся її щоки тильним боком долоні.
— А може, досить обманювати саму себе? Я вже давно бачу, що тобі не подобається таке життя. Не хочеш щось змінити?
Заперечно хитнувши головою, Анна відвела погляд.
— Неправда… подобається… А якщо змінити, то не так.
Продовжувала ще щось розгублено говорити, але Адам уже не слухав її. Коли мав Анну так близько біля себе і відчував, як схвильовано вона дихає, понад усе хотів, щоб дівчина йому не опиралася.
— Знаєш, залишайся в мене вже сьогодні. Не бійся, правди ніхто не знатиме. Я відразу заберу тебе до Львова.
Анна підвела на нього здивований погляд.
— Навіщо ви пропонуєте мені таке? Не робіть мені такої кривди.
Адам знов торкнувся її обличчя.
— Чому кривди? Нема в тому жодної для тебе кривди. Шлюб запропонувати тобі я не можу, але псувати життя теж не збираюся.
Мимоволі заплющивши очі, Анна прислухалася до себе. Якщо вона любить Адама, то чому ж тоді серце товчеться в грудях, немов метелик в полапці? Що передчуває? Чого боїться? Дурне, дурне, яке ж дурне це кляте серце!
Раптом вона відчула, як губи Адама злегенька торкнулися її скроні. Обережний доторк. Теплий подих. Було чи не було? Намагаючись не сполохати ці відчуття, вона завмерла.
