Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Тіточко Горпіне, — кинувся хлопчик до неї. — Мене надіслала Кайтмаза. Я біг-біг… он подивись: всі ніжки собі позбивав до крові.

— Що трапилося? Та чого ти там стоїш у пітьмі? Йди до саклі.

Але хлопчик похитав головою.

— Не можна, тіточко. Йди швидше до Каффи. Треба врятувати дядька Панаса. Вранці мають його скарати. Кайтмаза каже, щоб ти зараз прийшла до Каффи.

— 3 ким ти там перешіптуєшся, Горпине? Дивись, розповімо Нур'ялі, - кликали козачку веселі голоси.

— Олена прислала по мене, — ухильно відповіла Горпина, щоб не стурбувати Медже. — Почекай, Челебі, я зараз.

І, накинувши фередже, вийшла з хати.

— Розкажи до пуття. Та сідай, любий. Як тебе ще ніжки тримають, — пригорнула вона циганча, схвильована жахливою новиною і самовідданістю маленького посланця.

— Уранці тіточка Олена пішла до в'язниці, понесла дядькові обід, і Масуд, воротар, сказав їй, що завтра — страта. Вже й поміст будують на площі, - шепотів захеканий хлопчик. — Тіточка Олена прибігла додому така страшна. Вона рвала на собі волосся, кричала, а потім загорнулася у фередже і побігла. Я гадав, що в неї втілився шайтан, догнав її, почав плакати, а вона й каже: «Біжи до Кайтмази, а я піду до Розбійницької бухти, щоб його завтра відбили». Я й пішов, а Кайтмаза надіслала мене до тебе. Каже, що ти напевно врятуєш дядька Панаса, бо беглер-бейова жінка, Гюль-Хуррем, козачка, з того ж аулу, звідки й ти… А що накаже Гюль-Хуррем, того ніхто не сміє зламати, вона заступиться за дядька Панаса… Я боявся йти, не знав дороги… Та дочка Кайтмазина хвора, і Кайтмаза не може її залишити… Тоді я побіг. 3аблудивсядорогою. Ледве виплутався. Я давно вже шукаю тебе по Чабан-Ташу, — зітхнув хлопчик.

Горпина вся тремтіла від хвилювання, але опанувала себе і міцно поцілувала хлопчика.

— Спасибі, Челебі. Ми ніколи цього не забудемо. А тепер постукай он в те віконце, за рогом. Там мій чоловік Нур'ялі. Поклич його на хвилинку.

Горпина бачила, як хтось розчинив вікно, як в струмені світла з'явилася постать рибалки. Хлопчик щось прошепотів йому на вухо, і за мить Нур'ялі вийшов з саклі.

— Підемо до Каффи, — кинулася до нього Горпина, — Швидше, Нур'ялі! Швидше!

І в двох словах розповіла йому, в чому річ.

Нур'ялі замислився.

— Ні, джаним[70], - відказав він. — Бігти зараз до Каффи не треба. Міську браму зачиняють в сутінках, і до світанку не пустять до міста нікого, хіба що посланця падишахового. А морем дістанемось до Каффи за годину бо вітер дме ходовий. Проте треба зараз відшукати Олену і на світанку вирушити разом із нею. Сиди тут, а я піду до Розбійницької бухти, аж до самого Каракаша.

Горпина мимоволі здригнулася.

— Адже ж вони тебе заб'ють, Нур'ялі! Я не пущу тебе! Підемо краще до Каффи і почекаємо Олену під міською брамою.

— Та в Каффі є дванадцять брам, і невідомо, якою з них вона повернеться й коли. Не бійся за мене. Розбійники страшні багатим, а не бідним, як ми.

— Я тебе не пущу! Мені боязко. Болить мені серце. Люди сміються, танцюють, а ми з Медже сидимо, наче смерть свою чуємо.

— Та як тобі не соромно, Горпіне! Хіба можна дбати за себе, коли Панаса мають стратити?! Глянь на Челебі, маленького хлопчика; адже ж нічого не побоялася дитина.

Горпина почервоніла, похнюпилася, потім звела на нього вогкі очі:

— Іди, — прошепотіла вона. — Щасти тобі боже, мій любий.

— А ти йди до саклі і нікому не кажи про страту, бо під час весілля чуже лихо причепливе, як болотна пропасниця. Нема чого накликати лихо На нашу Медже.

Давно вже зник у темряві Нур'ялі, а Горпина все стояла нерухоме й безмовна.

У вікнах селямлику мигтіли тіні танцюристів, лунали вигуки, співи і регіт. Ніч була темна, зоряна. На заході золотавився ріжок місяця. Пахло морем і виноградниками, дзюрчали нічні цвіркуни, і розсипані по узгір'ю вогники Чабан-Таша горіли тепло, рівним, ласкавим світлом.

— Де ти була? Що трапилося? — зустріли Горпину татарки. І Горпина мимоволі зраділа, що обличчя її під фередже.

— Олена надіслала по мене. Є дуже спішна робота, — відказала вона і сама здивувалася, як просто це вийшло. І міцно стиснула руку Челебі, щоб він не зрадив її. Але хоч який малий був Челебі, він одразу її зрозумів і сором'язливо тулився до неї.

Горпина мовчки сіла біля нареченої. В думках ішла вона поруч Нур'ялі стрімкими гірськими стежками, де так легко оступитися і впасти у прірву навіть удень, ішла до тих, кого з жахом і ненавистю згадують багатирі-каффяни, і холод обсипав їй спину. Потім перенеслася вона на карасу-базарський шлях, до білої Олениної хатки, де знайшла вона стільки теплоти у важкі хвилини життя, — і соромно стало Горпині сидіти в оздобленій саклі, серед чепурних і веселих гостей, слухати співи і ласувати, коли в Олени таке невимовне горе.

Хотілось піти додому, лишитися самій, і Горпина щиро зраділа, коли прокинувся маленький Юсуф і заплакав пронизливо й лунко. Принаймні це пристойна причина.

Мудрий Сеїд

Замовк вечірній співучий азан. Сонце падає у море, як золотий достиглий плід з нахиленої гілки, і, розтоплюючись у хвилях, заливає узмор'я сліпучим блиском. І горбаста зибінь кольору темно-бузкового аметиста вкривається його золотом, а хвилі падають на сіру жорству і шепочуть щось задумливе і дрімотне.

Вузенькою стежкою вздовж берега поспішає старий дід у зеленій чалмі і подертому брудному халаті. Ханькова пляшка теліпається у нього на поясі, бурдюк — за плечима. І не добереш: чи то жебрак, чи то дервіш[71], а може і мандрівний перський казкар, що усолоджує слух знавців старовини легендами й дивовижними казками, фантастичними і строкатими, як візерунки харасанських[72] килимів.

Довго сидів старий з якимсь обірванцем у маленькій затоці біля Kapa-Дaгy. Щось креслив на білій баранячій лопатці, потім накинув на плечі бурдюк і рушив до Каффи, а той стрибнув у човен і помчав у море, де далеко-далеко майоріли в зибіні якісь чорні крапки, наче макові зерна.

Поспішає старий. Треба потрапити у Каффу до присмерків, поки не зачинять міські брами. І, побачивши важкі зубчасті мури, прискорює він кроки, хоч болісно б'єтъся стapeчe серце і щось хрипить і клекоче в грудях.

Але, наближаючись до брами, старий притишує ходу. Повільно перебирає він коралове сюбхе, опускає повіки і ховає під ними жвавий запитливий погляд.

Воротарі вже взялися за рипливі ворота.

— Проходь, святий отче! — окликнув його головний воротар.

Старий не підвів очей і повільно