Маруся - Василь Шкляр

Розігрітий удачею, Василь провітрив від большевицького смороду Потіївку, Черняхів і збирався йти на Коростишів, аж раптом йому передали, що з ним хоче зустрітися Симон Петлюра. Треба вирушати залізницею на Вінницю.

В останню хвилину попросилася поїхати з ним сестра Саша. Вона була вже не тільки розвідницею і зв’язковою, але й показала себе в бою. Мала зірке око, тверду руку в стрільбі, хвацько трималася в сідлі.

– Візьми мене за ад’ютанта, – сказала Саша. – Надійнішого охоронця тобі не знайти.

– Та певно ж! – погодився Василь. – Куди я без тебе!

Їхали залізницею по-панському. У Житомирі командир невеличкого панцерника взяв їх у голубий вагон, який причепили до бронепотяга, щоб перегнати у Вінницю чи не для самого Головного Отамана. Цей вагон був захоплений у якогось чекістського цабе – тут зняли стінки між купе, і вийшов просторий салон із м’якими плюшевими диванами. Біля диванів стояли невеличкі столи, на них – вази з квітами, друкарська машинка. Лише на підлозі був розгардіяш – розкидані папери, газети, недопалки, серед них валявся роздертий портрет чоловіка з характерною цапиною борідкою.

Саша роздивилася і панцерні вагони, які насправді були товарними, але обшиті з обох боків сталевою бляхою. Стіни зсередини ще оббили дубовими брусами та обмостили мішками з піском. У двох вагонах було по гарматі й по чотири «максими».

Разом з ними в голубому салоні їхав отаман повстанського полку імені Симона Петлюри Тимофій Лобода зі своїми двома ад’ютантами. Саша помітила їх ще на станції, коли вони підкотили до перону на віденському екіпажі з дутими шинами, запряженому трійкою коней. Біля отамана сидів гармоніст, але до вагона його не взяли – Лобода теж їхав на зустріч з Головним Отаманом. Дорогою він весь час розповідав Василеві про свої партизанські пригоди, ад’ютанти лишень кивали головами, поглядаючи на Сашу.

У салоні пахло парфумами, до яких домішувався гіркуватий запах куступелян22, що стояли у вазах. Це був запах ранньої осені.

Тимчасова канцелярія Головного Отамана була облаштована також на залізничній станції. Першим запросили до нього Тимофія Лободу – самого, без ад’ютантів, а потім рожевощокий старшина у довгому бахматому френчі з відстовбурченими кишенями покликав отамана Соколовського. Василь попросив старшину, щоб Саша також зайшла, і пропустив її поперед себе.

У кімнаті було так накурено, що Саші защипало в очах.

Петлюра її трішки розчарував. Вона уявляла його грізним вождем-воякою (саме слово Петлюра дихало гнівом), а Головний Отаман виявився майже цивільним чоловіком у темно-зеленому френчі – лише на відлогах коміра нашито два великі тризуби. Середнього зросту, вирлоокий, під очима синці від недосипання. Обличчя гладенько виголене, але бліде, аж землисте. Між пальцями, жовтими від тютюну, диміла цигарка.

Петлюра вийшов з-за столу, привітався за руку з Василем, потім, дивлячись на Сашу й дивуючись її козацькому вбранню, запитав хрипкуватим голосом:

– А це що за амазонка?

– Олександра Соколовська, – сказав Василь. – Сестра. Воює в нашій бригаді.

– Скільки ж тобі років, дитино? – спитав Петлюра.

– Сімнадцять, – відповіла Саша. – Буде.

– І за що ж ти воюєш, Олександро?

Вона стала до нього боком і розгорнула шлик.

– «СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ», – прочитав уголос Петлюра. – Ну, якщо вже такі дівчата воюють за Україну, то наша візьме. Правду я кажу, Олександро?

Звичним жестом він відкинув назад м’якого попелястого чуба, що спав йому на чоло, і запросив їх сісти, а сам походжав по кімнаті, склавши руки за спиною. Від того Василь із Сашею почувалися ніяково. Петлюра був трохи згорблений, ходив, нахилившись уперед, як людина, що звикла більше до сидячої роботи. Хромові чоботи порипували під його кроками. Він сказав, що схиляється перед родиною Соколовських, яка поклала на жертовник України двох синів. Особливо він цінує працю (так і сказав – працю) Дмитра Соколовського, який став серед найпомітніших народних борців за волю Краю. А тому він, Петлюра, вважає, що отамана Дмитра Соколовського треба перепоховати в Житомирі з подальшим зведенням пам’ятника героєві.

– Друге, – зупинившись, обернувся до них Петлюра. – Як звати дружину отамана?

Василь із Сашею перезирнулися. Потім Василь сказав:

– Надя… Надія Соколовська-Круглецька.

– Добре. – Петлюра відкинув назад чуба, глибоко затягнувся цигаркою. – Зважаючи на великі заслуги отамана Соколовського перед Україною, я призначаю його вдові Надії пенсію в розмірі шістнадцять тисяч вісімсот гривень на рік. Починаючи з дня загибелі її чоловіка. Українська Народна Республіка виплатить також дружині героя одноразову допомогу в такому ж розмірі.

Василь хотів було щось сказати, але Петлюра його перебив.

– Крім того, я маю до вас, отамане, не менш серйозне питання.

Він сказав, що в нього багато клопотів з отаманщиною. Деякі селянські ватажки більше дбають про свій шкурний інтерес, ніж про загальну справу. Вони вимагають грошей на організацію повстанських загонів, а діставши підмогу, діють на власний розсуд і часом завдають більше шкоди, ніж користі. Коли вступаєш у суперечку з такими самолюбцями й ворохобниками, то мусиш тримати у поготівлі відбезпечений револьвер.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Апашник – курінь (місц.).

Повернутися

Будемо робили – будемо робити (гал. діал.). Тут і далі відхилення від мовних норм – згідно з галицьким діалектом.

Повернутися

Сальонка – вагон-салон.

Повернутися

Перекручена назва австрійського кулемета «Шварцлозе».

Повернутися

Кадюки – зневажливе від слова «кадети». Так селяни називали російських військових, яких багато було в армії гетьмана Скоропадського.

Повернутися

Ковмачка – картопляне пюре.

Повернутися

Парком – тодішня норма написання слова «партком».

Повернутися

Громніца (місц.) – свічка, яку вкладають у руки небіжчикові, щоб душа бачила дорогу до раю.

Повернутися

Отаман – військове звання в Галицькій армії, що дорівнює рангу майора.

Повернутися

«Люйс» – спрощена назва ручного кулемета системи Люїса.

Повернутися

Звягель – нині Новоград-Волинський.

Повернутися

Хедер – єврейська школа при синагозі.

Повернутися

Назва кутка в селі Горбулів.

Повернутися

Степка – приміщення в поліській хаті, де зберігають продукти харчування.

Повернутися

Етап – тут: запілля.

Повернутися