Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Тут він раптом спинився.
— А вже щодо віршів, то ви самі їх пишете, — весело закінчив його речення Шмідт. — Та ще й гарні вірші пишете, можу це засвідчити.
— І невже ніколи ви не ображалися на всякі такі непорозуміння? — спитала художниця, якій професор починав дуже подобатися.
Професор задумавсь.
— Тільки один раз було, що я засоромився, та й то не образивсь, а тільки засоромивсь. Їхав я пароплавом з Керчі до Севастополя в спільній каюті, бо окремих каютних купе в тих пароплавах не буває. В чемодані віз я рукопис своєї ще не друкованої тоді дисертації — рукопис, що був unicum[15], бо чорновика я знищив. Була гарна днина. Ніхто в каютах не був зоставався. Усі пасажири повисипали на чердак; тільки я — мало що не кожної години — швиденько збіжу з чердака вниз, покрутю в порожній каюті носом, подивлюся, чи цілий стоїть мій чемодан, зазирну й у сусідню каюту, щоб довідатися, чи нема там чого підозрінного — та й знов біжу на чердак. Я й не думав, не гадав, що комусь я сам можу здатися непевним. Надійшла ніч. Пасажири пороздягалися, позасинали; коло мене лежав один грек. Уранці чую, він лається: хтось уночі із його жилета вкрав три карбованці. Я полапав і свій жилет: і там звечора було скількись срібних дрібняків, а тепер не стало. Мабуть, каютний слуга вкрав. Коли дивлюся, мій сусіда-грек зачинає жваво лопотіти з другим греком по-грецьки та й поглядають на мене, а потім він сердито зачав лаятися вже російською мовою: «Трасця тому падлюці, хто вкрав тії карбованці! Бодай він був здох!» — і т. д., т. д., аж доки не ви-черпав увесь лексикон російських лайок. Я лежав, слухав і червонів, бо розумів, що все те він призначує для мене.
— І ви нічого тим грекам не сказали?!
— Що ж я мав їм казати? Чи мав я підвестися з ліжка, стати в ораторську позу та й заявити: «Панове-греки! 'Aνδρες 'Еλληνες! Не думайте, що я вкрав ваші три карбованці, бо вони мені не потрібні: знайте, що я на чай своєму слузі по три карбованці даю, коли він добре виповнить якесь моє доручення…»
— Се правда, ви страшенно, чула я, розпустили свого слугу, — ввернула слівце генеральша. Але Лаговський ніби того не чув.
— «…То хіба ж ви думаєте, що я захотів би поганити себе, крадучи чужі три карбованці?» Невже я отак мусив їм сказати?! Або, може, треба було витягти паспорт та показати: «Читайте, панове-греки: я екстраординарний професор, маю од казни добре жалування, красти не стану»?
Всі зареготалися. Художниці професор і подобався й інтересував її.
— Прощавайте, Катерино Пилипівно, — попрощалася вона з генеральшею. — Може, схочете колись із Володимиром Ростиславовичем заглянути до мене, подивитися, як я обробила свій участок?..
— Аякже, якже! Неодмінно!
— А вас, Herr Professor, я не запрохую прийти вкупі з ними, бо цим разом вам, мабуть, скучно буде слухати нашу мову про всякі господарські справи. Краще заходьте якось пізніше… Поглянете на ті кавказькі краєвиди, які я малюю. А може, схочете — намалюю з вас портрета?
— Ну, вже й портрета! — засоромився Лаговський. — Що я таке, щоб з мене портрета малювати!.. Але таки зайду якось до вас, разом з Володимиром… — Він спинився. — Ростиславовичем, — доказав він та й помітив собі, що йому вже стало важко вимовити оте церемонне ім’я «Ростиславович», бо здавалося, що він молодого Шмідта знає вже не п’ять тижнів, а трохи чи не п’ятсот літ.
Ледве пішла Петрова, для генеральші принесли в гостиницю телеграму з Москви. Генерал сповіщав її, що в Туапсе приїде літувати ще й їхня заміжня дочка із своєю сім’єю: двома дітьми й нянею, — то щоб вона нашукала й для них квартиру.
— В такім разі ми з татом і Зінаїдиною сім’єю займемо школу, а тобі з братами, Володимире, наймемо десь хатку поблизу, — поміркувала генеральша. — Та, певне, й ви, Андрію Йвановичу, схочете разом з ними оселитися, щоб було веселіш?
— Авжеж.
— Але де шукати? — казала генеральша далі. — Ага, хіба піти поглянути, що то за квартира, про яку казав був учора той грек?.. Як він на ймення?
— Андропуло, — неохоче підказав професор, згадуючи Грицька. Якесь прикре й зловіще передчуття черкнуло його по серцю. Йому чогось були заздалегідь антипатичні всі родичі Грицькові ба й сама тая квартира Андропулів, хоч він її ще й не бачив.
Та всі його антипатії й передчуття разом усі порозвіювалися, скоро вони втрьох напитали господу Андропулів і зайшли до неї. Вона стояла коло церкви, близько до того самого гарного місця, де так недавнечко професор з молодим своїм товаришем любувався на морську сагу, та на зелені гори, та на долину з алмазною річкою Туапсинкою.
Хазяїн, старий Андропуло, був заможний туапсинський купець, родом з Трапезунда, чи Требізонда, так само, як і вся його сім’я. Він саме тоді забіг був із крамниці додому, щоб поснідати, і генеральша, не гаючи часу, дуже швидко погодилася з ним; він одступив їм ліву половину своєї господи, де з усіх вікон і з балкона видко було й море, й гори, і гарну долинку коло устя ще другої туапсинської річки, що по-черкеськи звалася Паюк, а нові осадчі перехрестили її на Павук. Меблювання було в тих покоях не богзна-яке і без усяких окрас, от хіба що… се замість картин… висіли на стінах грецькі лубочні літографії з портретами полковника Вассоса та інших героїв останньої грецько-турецької війни або поганенькі фотографії сім’ї Андропулів та їхніх родичів; в усякім разі, жити можна було тут вигідніше, ніж у гостиниці. Генеральша заздалегідь великодушно заявила: котра з трьох оцих світлиць найкомфортніша, себто котра неперехідна, бо лежить на кутку, — тую може найняти собі професор; а сини її нехай порозміщаються не так догідно: Володимир — нехай живе у тій світлиці, що лежить направо од кутньої, од професорової, а менші сини, — Костянтин з Аполлоном, — у тій, що лежить наліво; професор могтиме виходити із своєї кімнати або через одну, або через другу з тих двох кімнат, бо з його покою єсть аж двоє дверей: і в кімнату Володимирові і в другу кімнату, де житимуть два другі
