Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

почали їсти його, давлячись слиною, в тиші могутнього ранку.

Біля них мовчав степ. Вороний Флоріда із сідлом примчав розгублений і ображений. Він сміливо підійшов до свого першого хазяїна, простяг губи до хліба і штовхнув головою Остюка. Над землею сонце показувалося з хмар, як пофарбована тачанка, і починало обстрілювати з беззвучного кулемета земні позиції.

Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, виступивши з берегів, знову ввійшла в них.

П'ята пісня

Голос:

Щаслива путь, у далеч ідучи! Топчіть її, оріть важку планету. Життя — є рух, життя — є числа числ, І люди в них — безодень силуети. Таємний час, мов ніч і мов кажан, У темряві ховає чорні крила. Загоїлось чимало славних ран, Кривавих ран, що землю напоїли. Над трупами солдат росте трава — Незмінна доля і трави, й солдата! Погас вогонь і жар колишніх ватр. На бівуаках інші ляжуть спати. Засіяно поля жорстоких війн. Розвіялись по світі ветерани. Народи йдуть. Часи летять без змін. Забуті тіні із могил не встануть. Кружляй же, земле, у крицевім колі, Як літо і зима, добро і зло!

Хор:

Горі з горою не зійтись ніколи. А долі людські в'яжуться вузлом.

Остюк, радянський дипкур'єр, шкутильгаючи, підійшов до поручнів мосту С.-Луї і кинув листа в Сену. Це був уже третій протягом останнього тижня. Першого листа прочитала Остюкові сама Лоретта, водячи пальчиком по рядках чорних літер. «Такого листа вигадала зла людина, — сказала Лоретта, — дуже зла людина. Ця людина попереджає Остюка, щоб він покинув ходити до Лоретти. Вже нагострено ножа, і незнайомий буде різати Остюка». Лоретта покружляла по кімнаті, напудрила носа і потягла з собою Остюка на вулицю. Другого листа Остюк подер сам, побачивши знайому руку на конверті. Третього — Остюк носив кілька день у кишені, забуваючи викинути. Цілими днями тинявся він по місту і несподівано мостом Сюллі потрапив до острова С.-Луї. Його обтікала вода Сени; Париж рокотів навкруги, як далеке завмираюче божевілля, острів із своїми тихими вуличками став приємною оазою для Остюка. Великий шум зокола ледве долітав сюди. Кілька старовинних будинків з поверхами, що виступали, як балкони, старе кафе — ще з часів, коли не було в моді старовинне слово кабаре, і люди приходили до кафе не так надовго, — все це прийняло в свою тиху тісноту й Остюка, що випив тут поволеньки, смакуючи, рожевого напою з голосною назвою «Нектар Бургундії». Хазяїн кафе з добрим бургундським черевом і пухкими чернечими руками ніжно взяв з руки Остюка належну йому кількість сантимів і з побожністю провів Остюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк дійшов до мосту С.-Луї, що з'єднував острів С.-Луї з островом Сіте, підійшов, шкутильгаючи, до поручнів мосту і кинув нерозірваного листа в Сену. Потім він витяг з кишені листа від Лоретти і кинув його услід за першим.

Вода була чорна і неприємна. По ній пливли масні плями, трісочки, відбитки хмарного неба, блищала синя глибінь поміж хмарами. Остюк пригадав чисті степові озера, і йому здалося, що він бачить у Сені морду свого Флоріди. Місто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його крила і обмежувало розмах очей. Вітри над Парижем дмухали чужі й нерівні, сонце сходило за хмарами і лягало в дим вечорів. Остюкові іноді хотілося промчати вулицями міста із своєю непереможною кінною бригадою, блиснути клинками серед веселих, темпераментних натовпів і свиснути — крикнути степовим покриком, щоб зникло заворожене місто і повстала чудесна, мудра ковила. Земля далекої Батьківщини лежала перед ним, як теплий житній хліб, як ляскіт копит по м'якій степовій дорозі, як запах кінського сідла і як цвіт черешні. На тихому мості С.-Луї Остюк ніби скинув цивільну одежу, свій капелюх та краватку і надяг похідний старий френч, червоне галіфе, шапку-кубанку з синім верхом, ніби обплутався знову в пахучий ремінь: від револьвера, шаблі, бінокля, фляги. Хтось підійшов до Остюка і торкнув його за плече. «Не топіться, глядіть, пане», — ввічливо сказав йому ажан. Полетіли в безвість шабля і френч, кубанка і галіфе, — Остюк, справжній європеєць, пішов далі мостом до Сіте.

Перед ним похмуро устав із землі Нотр-Дам.[145] Маршал Остюк подивився на нього, як верхівець, що проїздив повз хреста на перехресті доріг. Темні башти собору захиталися перед ним, і він пригадав собі, що близько десь мусить бути знайоме йому місце. Кроки маршала зробилися повільними, він став оглядатися навкруги себе. Ліворуч на самому березі між мостами С.-Луї та л'Архевеш побачив морг. До нього й попростував хворий маршал. Перебита нога боляче хрущала, поранений під Павлівкою