Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
Тільки її ставлення до Тари лишилося незмінним. Хоч би яка втомлена верталась вона через поля, щоразу, коли на видноті з’являвся приземкуватий білий будинок, на серці в неї ставало мило й радісно, що ось це її рідна домівка. Щоразу, коли вона дивилася з вікна на зелені луки, й червоні поля, і високий густий ліс над болотом, душу її переповнювало відчуття краси. Любов Скарлет до цих ясно-червоних горбів з положистими схилами, до цієї прегарної землі, червінь якої то густа, як кров, то багряна, а то тьмянувата, мов цегла, чи й пурпурова, до землі, на якій росте диво зелених кущів, зоріючи білими пухнастими клубочками,- ця любов була єдиним почуттям Скарлет, що не зазнало змін. Ніде на цілому світі не було землі такої, як ця.
Коли вона дивилася на Тару, то починала розуміти, чому виникають війни. Рет помилявся, кажучи, що люди борються за гроші. Ні, вони борються за хвилясті ниви, легенько розорані плугом, за зелені луки, де щетиниться отава, за тихоплинні жовті річки й білі будинки, де так прохолодно в затінку магнолій. Лише за це й варто було боротися - за червону землю, що належить їм і належатиме їхнім синам, за червону землю, яка роститиме бавовну для їхніх синів і синів їхніх синів.
Витолочена земля Тари - це тільки й лишилося їй тепер, коли не стало ні матері, ні Ешлі, коли Джералд здитинів від переживань, коли гроші, й негри, і певність у житті - все за одну ніч здиміло. Наче з якогось іншого світу пригадалась їй розмова з батьком про землю, і її здивувало, як вона могла бути така наївна й нетямуща, щоб не зрозуміти його слів про те, що земля - це єдина річ на світі, за яку варто боротись.
“Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас… А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе - наче рідна матір… Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись, за що варто й померти!”
За Тару й справді варто було боротись, і вона кинулася в цю боротьбу без найменших вагань. Тари ніхто в неї не відбере. Ніхто не змусить ні її саму, ні її близьких здатися на ласку родичів. Вона не віддасть Тару, навіть якщо для цього доведеться стати на смертний бій усім до одного, хто живе на цій землі. ‘
РОЗДІЛ XXVI
Скарлет уже півмісяця жила вдома, коли на ступні у неї загноївся найбільший пухир, натертий дорогою з Атланти; тепер на розпухлу ногу нічого не можна було взути, і доводилося шкутильгати, ступаючи на п’яту. Її брав розпач від цієї запаленої рани на великому пальці. Що, коли в неї почнеться гангрена, як то буває у поранених? Без лікаря вона ж помре. Життя хоч і стало прикрим, а все-таки не хотілося з ним розлучатись. І хто подбає про Тару, якщо її не стане?
У перші дні після повернення додому Скарлет ще мала надію, що Джералд оклигає духом і перебере господарство на себе, але за ці два тижні вона зрозуміла: надія ця даремна. Скарлет зрозуміла, що хоч-не-хоч, а турбота про плантацію і всіх, хто живе тут, лягає на її недосвідчені руки, бо Джералд увесь час сидів заціпенілий, заглиблений у свої думи, такий відсторонений від Тари, такий безпорадний, аж їй робилося страшно. Коли вона питала якої поради, він тільки одне відповідав: “Як тобі здається краще, так і чини, дочко”. Або ще гірше: “Спитай у мами, кицюню”.
Потроху Скарлет почала усвідомлювати, що він таким уже й залишиться, і сприйняла цю думку без зайвих переживань. До кінця свого віку він чекатиме на появу Еллен і наслухатиме, чи не йде вона. Він опинився у якомусь відмежованому від дійсності примарному світі, де час зупинився, а Еллен постійно перебувала в сусідній кімнаті. Коли вона померла, він наче втратив стимул до життя, а разом з цим і хвальковиту певність у собі, настирливість, непогамовну енергію. Еллен правила йому за публіку, перед якою він розігрував гамірне дійство свого власного життя. А тепер завіса опустилася на безвік, вогні рампи погасли й публіка раптом щезла, і старий лицедій розгублено стояв на порожньому кону, марно дожидаючи чергової своєї репліки.
Того ранку в домі було тихо, бо всі, крім Скарлет, Вейда й трьох хворих дівчат, подались на болото шукати льоху. Навіть Джералд якось розохотився і теж пошкандибав через зорані поля, спираючись однією рукою Поркові на плече, а в другій тримаючи моток мотуззя. Сьюлін та Керрін, наплакавшись, задрімали, що з ними траплялося принаймні зо два рази на день, коли вони згадували Еллен і зрошували свої запалі щоки слізьми журби й безсилля. Мелані в той день уперше трохи підвелася на постелі, підтикана подушками й укрита латаним простирадлом: з одного боку вона пригортала до себе пухнасту лляну голівку свого немовляти, а з другого, так само ніжно,- кучеряву чорну голівку Ділсіного малюка. В ногах у неї сидів Вейд, слухаючи казку.
Тиша, що облягла все навколо, була нестерпна для Скарлет, бо нагадувала їй мертвотну тишу спустошеної країни, через яку вона пробиралася того предовгого дня, коли верталася до Тари з Атланти. Корова й теля - і ті мовчали цілі години. І пташки не щебетали за вікном, і навіть галасливих дроздів, що їх уже не одне покоління жило серед шелестливого листя магнолії, теж чогось не чути було. Скарлет присунула до відчиненого вікна своєї спальні низенький стілець і, задерши поділ сукні вище колін, поклавши руки на лутку й спершись на них головою, задивилася на під’їзну алею, на травник і порожній зелений вигін за дорогою. Обік неї на підллозі стяло відерце криничної води, в яке вона час від часу занурювала спухлу ступню, кривлячись від болю.
Відчуваючи, як нуртує в ній роздратовання, вона глибше втисла підборіддя в руку. І треба ж було, щоб палець загноївся саме тоді, коли вона мала вибратися на болото! Ті йолопи ніколи не зловлять льохи. Поросят вони вишукували по одному весь тиждень, а льоха й досі розгулює на волі, хоч минає вже два тижні. Скарлет була певна, що
