Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
Особливо його дратували залізничні оголошення, реклами і мундири. Особливо ті крилаті кола на шапках і лацканах урядників. Ото розмах! Ото фантазія!
На самий вигляд цих відзнак у Шиґоня неодноразово виникало диявольське бажання здерти їх і замінити зображенням собаки, що кружляє за власним хвостом…
Сигара повільно жевріла, заволікаючи купе блакитним туманом. Пальці, що злегка її тримали, ослабли, пахуча сигара упала й закотилася під бамбетль, прискаючи дрібними іскрами: курець задрімав…
Гаряча пара, яку щойно пустили рурами, тихо зашипіла під ногами і розлила по купе хатнє тепло. Якийсь спізнений комар наспівав непоказну мелодію, зробив кілька кіл і сховався між випуклинами оксамитових подушок. І знову тільки тихий шепіт пальника і розмірений гуркіт коліс…
За якийсь час Шиґонь прокинувся. Потер чоло, розправив плечі і роззирнувся по вагону. Він неприємно здивувався, зауваживши, що у нього з’явився супутник. Навпроти, зручно витягнувшись на подушках, сидів якийсь залізничний чиновник і курив цигарки, нахабно пускаючи дим в його бік. З-під недбало розіпнутої службової блюзки виглядала оксамитова камізелька, така сама, як у того начальника станції, з яким Шиґонь колись мав неприємну пригоду. Натомість, під тугим коміром із трьома зірочками і парою крилатих кіл, обгортала шию червона, як кров, хустка, далебі так, як у безсоромного кондуктора, який дражнив його своєю усмішкою.
«Що за дідько?! – подумав, уважно придивившись до фізіономії непрошеного гостя. – Але ж то вочевидь найогидніша кондукторська мармиза! Ці самі запалі щоки, ці самі сліди віспи. Але звідки знову цей ранг і мундир начальника»?
Тим часом непрошений «гість», зауваживши інтерес попутника, випустив трохи диму, легко струшуючи попіл з рукава, приклав руку до навісу шапки і з солодкою посмішкою промовив:
– Добрий вечір!
– Добрий вечір, – сухо відповів Шиґонь.
– Ви здалеку їдете?
– Знаєте, в цей момент я не налаштований з вами спілкуватись. І взагалі хочу подорожувати мовчки. Тому зазвичай я обираю порожнє купе і плачу за це щедрі чайові.
Не звернувши уваги на тверду відмову, залізничник улесливо посміхнувся і далі промовив незворушним тоном:
– Нічого страшного. Поволі самі наберете розмаху. Питання лише у вправності і навику. Самотність, як відомо, поганий товариш, бо ж людина є суспільною худобиною – zoon politikon – чи не так?
– Якщо ви добровільно зараховуєте себе до категорії худоби – я особисто не маю нічого проти. А я є тільки людиною.
– All right! – кивнув чиновник. – А бачите, як вам вже язик розв’язався. Не все так погано, як на перший погляд здавалося. Бачу, що у вас є великий талант спілкування, особливо стосовно парирування питань. Ну-ну – піде якось, піде… – зверхньо докинув попутник.
Шиґонь підозріло примружив очі і через шпари між повіками вивчав попутника.
– Якщо я не помиляюся, ми з вами – старі знайомі, бачилися кілька разів у житті, – після хвилини мовчання знову зав’язав розмову невтомний залізничник.
Опір Шиґоня повільно танув. Нахабність цього чоловіка, який дозволяв безкарно себе зневажати, роззброювала. Йому навіть стало цікаво, з ким він має справу.
– Можливо, – відкашлявся Шиґонь. – Тільки мені здається, що донедавна ви носили інший мундир.
В образі залізничника в цей момент щось перемінилося. Кудись миттєво зникла чиновницька блузка, що ряхтіла золотими зірочками, зникла червона шапка, і замість ввічливо усміхненого «начальника» навпроти сидів згорблений, пом’ятий і глумливий кондуктор вагону в потертому плащі, з ліхтариком, пришпиленим до грудей.
Шиґонь протер очі, мимоволі сахнувшись:
– Господи! Що за диво? Тьху! Чари чи дійсність?! – Але з протилежного боку тепер до нього нахилявся ввічливий «начальник», вбраний у відповідний одяг. Кондуктор непомітно прослизнув у мундир свого начальника.
– О, так, – відповів так, ніби нічого й не було, – я отримав підвищення.
– Я вас вітаю, – схвильовано пробурмотів Шиґонь, витріщивши очі на цю переміну.
– Так, так, – продовжував той, – там, «нагорі» вміють цінувати енергію і гнучкість. Вони мене розпізнали, і я став начальником. Колія, знаєте, велика річ. Варто служити і викладатися. Це чинник цивілізації, посередник народів, обмін культур! Імпульс, коханий пане, напір і рух!
Шиґонь зневажливо надув губи.
– Ви, пане начальнику, – іронічно промовив Шиґонь, – жартуєте. Що за рух? У сьогоднішніх умовах, при вдосконаленій техніці, першокласний паротяг, так званий Express-Pacifique, в Америці розганяється до двохсот кілометрів на годину. Припустимо, з часом, в міру поступу буде двісті п’ятдесят кілометрів, а то й три сотні кілометрів – то й що? Давайте подивимося на кінцевий результат, врешті-решт, не заходячи надто далеко, навіть на міліметр за межі землі.
Начальник непереконливо посміхнувся:
– А що, хотіли би більше? Прекрасна швидкість! Двісті кілометрів на годину! Хай живе залізниця!
– Ви що, збожеволіли? – поцікавився Шиґонь.
– Анітрохи. Я лише радію за нашу славну залізницю. Ви маєте щось проти?
– Навіть якщо б ви досягли рекорд у чотириста кілометрів на годину – що це все перед великим рухом?
– Скільки? – непрошений гість наставив вуха. – Я певно не так зрозумів. Великий рух?
– Чим є ваша їзда хоч би з найбільшою швидкістю, хоч би на яких далеких лініях, це ніщо перед великим рухом, і перед фактом, що все-таки безповоротно ви залишаєтеся на землі. Навіть якщо б ви винайшли пекельний потяг, який протягом години міг би об’їхати цілу земну кулю, то все одно безповоротно повернетеся до пункту, з якого виїхали, бо ви приковані до землі.
– Хе-хе! – глумився залізничник. – Ви, напевно, поет. Такі собі жарти.
– Який матиме вплив навіть казкова земна швидкість потяга на великий рух і на його ефект?
– Хе, хе, хе! – реготав начальник.
– Жодного! – вигукнув Шиґонь. – Ані на дюйм не змінить його великої дороги, ані на міліметр не перемістить його космічних шляхів, бо ми їдемо на кулі, яка котиться в просторі.
– Як муха на гумовій повітряній кульці. Хе, хе, хе! Що за думки, що за ідеї! Маю визнати – ви першокласний гуморист.
– Ваш нещасний потяг, ваша муравлина, виснажена колія в найбільших, найсміливіших, так би мовити «імпульсах», підлягає, підкреслюю, дослівно підлягає, водночас майже двадцяти найрізноманітнішим рухам, і кожен з них є незрівнянно сильнішим, очевидно міцнішим, від цього мініатюрного розмаху.
– Хм… цікаво, дуже цікаво! – насміхався невблаганний супротивник. – Близько двадцяти рухів! Пі, пі – вражаюча кількість.
– Не кажучи вже про такі базові знання, які ніколи не снилися жодному залізничникові, але відомі кожному школяреві. Потяг, що мчить з найбільшою швидкістю від точки А до точки B, мусить водночас із землею виконати повний оберт із заходу на схід навколо своєї осі за одну добу.
– Хе, хе, хе! Новини, новини…
– Водночас він крутиться разом з цілою земною кулею довкола Сонця…
– Як нічний метелик довкола лампи…
– Покиньте свої дотепи! Нецікаво. Але то ще не все. Разом із Землею і Сонцем він прямує по еліптичній лінії до якогось невідомого пункту в просторі, що знаходиться
