Круглянський міст - Василь Биков

вщент скривавленого шматка сорочки, Стьопка підтримував їх і, майже ковтаючи сльози від жалю по Маслакову, не міг заперечити Бритвіну. Як він не був настроєний проти нього, мусив тепер визнати, що Бритвін казав правду. Хоча, звісно, після біди, коли було пізно будь-що підправити, кожний ставав розумніший; а тоді хто знав, що поліцаї все ж виставлять варту? А втім колишня його неприязнь до ротного сама по собі меншала, зрештою, як і до Данила: минулі кривди стали тепер дріб’язком перед тим нещастям, яке спіткало Маслакова.

— Що тут у нього робиться! — бурчав Данило, порпаючися під обмотаною мокрою сорочкою.

Ніч взагалі була темна, без місяця, а в цій лісовій ямі так і під носом нічого не можна було розібрати. Якби хоч посвітити чимсь, огледіти рану, а то і вперше перев’язали напомацки, і тепер те ж саме. Так недовго стекти кров’ю. Стьопка, одначе, згадав, що Маслаков мав сірники.

— Сірники ж були. Посвітити?

— Тримай.

Стьопка взяв кінець пов’язки, а Данила почав обмацувати мокрі кишені пораненого, які, як, зрештою, і в усіх, були туго напхані різним дріб’язком. Тепер, витягуючи звідти, що потрапляло під руки, Данило оголошував:

— Ніж. Ганчірка якась. Книжка чи блокнот…

— Дай-но сюди, — простягнув руку Бритвін.

— Патрони. Скруток дроту… Олівець або ні — запал буцімто. Нате, поглядіть там.

Бритвін без особливої цікавості взяв у нього щось і, обмацавши, зразу визначив:

— Бікфордів шнур, а не дріт. І детонатор наче. Ну так, детонатор. Тільки зривати нічого.

— А от сірники.

— Навіщо тобі ті сірники? — роздратовано заговорив Бритвін і встав. — Ти що, будеш йому операцію робити? Підводу треба шукати!

Данило на мить, певно, збентежився від цього майже начальницького окрику і безтямно повернув голову до невиразної в темряві постаті колишнього ротного.

Якось так виходило, що той тепер брав над ними двома старшинство, хоч про це ще й не було ніякої розмови.

— Підвода, кажу, треба. Не можемо ж ми тут сидіти, поки поліцаї налізуть. Село далеко?

Данило огледів похмурі лісові схили, ніби там можна було щось побачити.

— Волотовка тут недалеко, наче. І хутори. Хутори, мабуть, ближче.

— Де, в який бік?

Данило непевно тицьнув рукою в морок.

— Ось буцім туди, якщо по рову. Трошки, може, лівіше.

— Так! — прикинув Бритвін. — Ти, як фамілія?

Стьопка не відразу і зрозумів, що це звертаються до нього, та Данило послужливо підказав:

— Товкач його.

— Ану, Товкачу, марш за підводою! Інакше твій Маслаков за п’ять хвилин дуба дасть. Поняв?

Стьопка хутенько встав, відчуваючи, що це правда. Те, що його посилали невідомо куди, в ніч, тепер не ображало, хоча спершу він і відчув незначний подив: чому не Данила, який тут знав усі ходи-виходи. Але, можливо, Данило потрібен був для пораненого, до того ж — він стільки волік його через ліс. Підібравши з долу автомат, Степан устав і поліз у мокрий чагар.

З віття лилося, він остерігався його чіпати, хоча й без того давно вже намок. На схилі в мокрій траві було слизько, хлопець кілька разів упав і нарешті спустився нижче, до струмка. Тут, однак, було не легше. Він довго пробирався крізь мокрі трав’яні чагарники, обійшов прогалину, завалену сухостійним ломаччям. У дощенту перемоклих його чоботах надокучливо чвякало, онуча збилася на п’яту і муляла, жорсткі стебла папороті різали голі пальці. Але він, не спиняючися, торопко продирався в чагарниках, і тільки думав, щоб не заблукати, не спізнитися, знайти підводу, яку чортзна-де й шукати. Передусім треба було знайти село. Правда, він не вперше вже ходив поночі і трохи вмів орієнтуватися, зважаючи переважно на форми рельєфу: відкладав у пам’яті весь шлях — де вниз, де вгору, де косогір чи болітце. І всі повороти також.

За деякий час лісові чагарі обабіч ніби осіли, понижчали, вгорі ширше розляглося сірувате посвітління неба, на якім у двох-трьох містинах слабо блиснули кілька зірок, — рів залишався ззаду. З ним незабаром скінчилися й чагарники, хлопець опинився на лужку, а взявши праворуч, виліз по косогору на узгірок. Іти стало легше, мокрі чоботи рівно шорхали в рослій густенькій озимині, напереді височіли якісь біляві купки — здавалося, люди. Але людей тут не могло бути, то цвіли груші-дички. А все-таки Стьопка мимоволі збочував, далі від них — страх не страх, а якась інстинктивна застережливість примушала його поводитися тут надзвичай обережно. Правда, він зовсім не знав, куди йти, і часом ловив себе на тому, що повертає чи то праворуч, чи то ліворуч — найгірше без дороги. Так можна крутити до ранку і навіть знову вийти до рову.

Але ось шерхіт озимини під ногами стих, і він опинився на чомусь голому й твердому, не відразу зрозумівши, що це дорога. Тоді він подивився в один її край, у другий — дорога пролягла якраз упоперек його напрямку, а в який бік було краще повернути, він не знав. Пройшов десяток кроків ліворуч, подумав і вернувся праворуч, весь час напружено взираючись у стемнілу далечінь, у якій були непевність і щось загадково-страхітливе.

Дорогою він ішов, мабуть, довго, думаючи, що має ж вона врешті-решт привести в село. Потрапити на сільську вулицю в нього не було наміру — там варта, мужики і поліцаї; хтозна, як поставляться вони до незнайомого нічного приблуди. Краще зайти з городу в якийсь двір. Правда, тепер у нього автомат — новенький, з лакованою ложею ПКШ, з яким можна постояти за себе, — це не гвинтівка зразка 1891 року. Але все ж краще обережно. Необережність їм надто дорого обійшлася нині.

Напереді, однак, знову, здається, чекав його ліс — нагромаджена чорнота нерівною смугою зовсім затулила і без того затьмарений краєвид. Стьопка стишив крок, автомат пересунув на плече під пахву, готовий у будь-яку секунду рвонути коротеньку ручку