Перверзія - Юрій Ігорович Андрухович

дель Сакраменто і невхильно наближаючись до Золотого Вівтаря, думав у той же час про всі нашарування цього незвичайного тортища, які вже неможливо до дна промацати, про жінку зі скрипкою, крилатого коня, про лева, що роздирає вовка, про золото слави і славу золота, про цілковиту відсутність почуття, ніби ти — в Божому Храмі, — це перебігання японських, американських, австралійських, російських юрмищ із камерами, ця надмірність естетики, не надто виправдана, все це може швидше нагадувати Вокзал Усіх Часів. Перфецький думав про це без докору і претензії, без надриву, заляпаний мандрівними відблисками орнаментів, світел та щирих коштовностей, він рухався неквапом усередині цього тисячолітнього водоймища; так само без докору думав він і про Аду, яка час від часу виринала поруч із ним, а потім знову залишала його самого — навіщо? Проте іноді вона щось розповідала йому — про Венецію, про базиліку, про себе.

Що розповіла Ада Перфецькому про себе?

Ада розповіла про те, що народилася в Америці, що рано втратила матір, і батько віддав її на виховання за океан, до монастиря клярисок у льомбардійських Альпах, неподалік від Комо. Що в монастирі вона пробула до сімнадцяти років і закінчила там підставову школу, де її навчали романських мов, гаптування золотом і особливих таємних молитов, від яких швидше росте волосся й перестають боліти зуби. Від сімнадцяти років Ада студіювала за батькові гроші — почасти у Франції, почасти в Італії, згодом у Баварії. Її перший чоловік був Француз, точніше марсельський єврей, дитя сефардійського племені, одноліток і студент, гнучкий і худезний; вони відвідували ті самі лекції й кольоквіюми і захоплювалися такими незбагненними дисциплінами, як порівняльна соціопатологія, герменевтика семіології чи історія теорії лінгвотерапії. У двадцятилітньому віці Ада втекла від нього до Риму, де невдовзі її пошлюбив сімдесятип'ятилітній професор мнемотехніки, один із стовпів блюзнірського товариства «До Вищої Сяйливості», блискучий коханець і вигадник, володар кількох невичерпних маєтків у Калябрії. Тодішня Ада виявилась тією піддатливою глиною, з якої він виліпив її нинішню — і душу, і тіло, і розум. Він навчив її бути сильною, кохатися у ста вісімнадцяти позиціях і усувати недругів за допомогою деяких смертоносних квітів (мистецтво, яким Ада жодного разу не скористалася). Коли одного ранку він помер, Ада посиніла від розпачу, вона билась об стіни і дзеркала, після похорону слугам довелося на два тижні одягнути її в гамівну сорочку: всі навколо боялися, що вона обов'язково накладе на себе руки — і не конче чимось ріжучим або вогнепальним, достатньо було просто нанюхатися квітів, про які вона знала від небіжчика професора. Але з часом усі рани позаживали, і Ада знову пустилася в мандри. У Мюнхені, де вона викладала нецензуровану середньовічну латину та порівняльну хроноскопію для особливо обдарованих адептів, їй зустрівся теперішній чоловік — Янус Марія, свого часу один із улюбленців та послідовників її померлого чоловіка. Велика спільність минулого, цілком зосередженого у винятковій постаті передчасно згорілого професора, зіштовхнула обох докупи. Проте доба взаємного розуміння і приємного співіснування в тіні професорової величі тривала не надто довго. Згубна пристрасть Різенбокка до акваріюмів та декоративних риб спричинила майже повне занехаяння ним усіх інших ділянок родинного життя. Понад те, Ада дедалі більше доходила висновку, що її третьому чоловікові більше пасував би в коханні відповідних нахилів юнак, ніж бідолашна вона. Бажаючи милому Різенбоккові тільки щастя, Ада навіть сама прагнула підшукати для нього молодого приятеля де-небудь у Бельгії чи Данії. Однак для початку слід було розлучитись, і позаяк обидвоє були зв'язані церковним шлюбом, то відразу по закінченні семінару планувалось їхати в Рим, щоб залагодити справу розлучення в канцеляріях Найсвятішого Отця.

Крім того, Ада розповіла, що з дитинства танцювала українські танці, тому в її ногах стільки сили і пружності. Музику може слухати будь-яку, але завжди улюблену: дві-три італійські опери включно з «Доном Джованні», неаполітанські пісні, Мат Кінг Кола, Марію Каллас і Бруно Мадерну. Французьку мову знає краще, ніж іспанську, але найкраще — італійську. Страшенно звикла до Європи, хоч неминуче повернеться колись до якої-небудь Каліфорнії чи Вірджінії, де почне жити спочатку, відкриє астрологічну агенцію або школу українського танцю і свистатиме на все. Все.

Що ще розповіла Ада Перфецькому?

Історію про те, як здійснився сон святого Марка. Минуло понад сім століть відтоді, як він прийняв мученицьку смерть на півночі Африки, в Александріі Єгипетській, де заснував перед тим Христову Церкву. Тіло святого не розкладаючись лежало у напівтемряві тамтешньої святині, в убогому і зимному саркофазі. Однак завоювання міста сарацинами породило неспокій у християнських душах: над Александрією нависло гнітюче передчуття великого блюзнірства. Тож двоє ревних венеціян — громадянин Рустічо з острова Торчелльо і громадянин Боно з Малямокко — пустилися в заморе, щоби сповнити волю Божу і врятувати рештки святого тіла. Подорож їхня складалася вкрай нелегко — здавалося, всі свої потужності кинуло пекло в бій, аби тільки перешкодити священній місії. Тричі під час плавання потрапляли вони у лютезні бурі, з яких жоден інший мореплавець не вийшов би живим. Тричі переслідували їх кроволюбні алжирські пірати, і щоразу вдавалося двом відчайдухам утекти. Тричі виринав на їхньому шляху володар морських безодень Левіафан і тричі роззявляв смердючу пащеку, щоб їх проковтнути разом із кораблем та двомісячним запасом солонини, однак мужня постава і щира молитва завжди рятували сміливців. Діставшися до Александрії, Рустічо і Боно зодяглися в лахміття, накинули на голови мішки з розрізами для очей і повісили на шию дзвіночки. Так вони прикинулися прокаженими, що дозволило їм без перешкод увійти до святині з Марковим тілом. Адже всі без винятку сарацини вірять у те, що прокажені є обранцями Божими, і з цієї причини не сміють рушити їх. І коли, перенісши мощі на своє суденце, Рустічо й Боно знову розпустили вітрило, з'явився над ними крилатий лев. І так супроводжував їх протягом усього зворотнього шляху, охороняючи від розбійників, бур та мерзенних рибогадів. По двадцяти п'яти днях подорожі вони прибули до рідної Венеції, де гучно вітали їх на узбережжі весь уряд на чолі з дожем Партечіпаціо, всі патриції, всі громадяни. Так тіло святого Марка-євангеліста, учня святого апостола Петра, знайшло собі врешті вічний спокій, як було заповідано Господом через свого нічного посланця на сім з половиною віків раніше.

Якою була подальша доля громадян Рустічо і Боно?

Про це відомо не так уже й багато. Рустічо було обрано до Консильйо деї Д'єці, себто Ради Десятьох, однак він жодного разу не обирався до Капі дель Консильйо деї Д'єці