Соня - Катерина Бабкіна

– Одна? – про всяк випадок перепитала Соня.

– Дві, – сказав Порох. – Дві візи на навчання. Польські, не шенгенські, але все одно.

– Дуже гарно, – щиро зраділа Соня, – будете вчитися?

– Подивимося, – сказав Пух.

– Ми післязавтра хочемо їхати, – сказав Порох. – Поки баба не знає, що нам дали візу. А то тут знаєш, як із цим.

Соня знала.

– І взагалі, – сказав Порох. – Важливі речі треба робити швидко й одразу.

– Правда, – сказала Соня. У неї теж була віза, навіть шенгенська, і деякі важливі речі, котрі, якщо вірити Насті, слід було робити швидко, якщо не виходило одразу. – Мені саме потрібно в Польщу. Я вас підвезу.

Велике ліжко Пуха і Пороха виглядало затишним, як тиха острівна затока. Вони навіть слухати не хотіли про те, що Соня спатиме у вітальні на короткій канапі, – місця для гостей у квартирі не було. Увесь вечір вони простояли на балконі, поперехилявшись через перила і згадуючи шкільні роки – спільного в них тоді було мало, тому згадували переважно місто, яким воно було і яким стало. Серед гострих дахів повиростали кутасті багатоповерхівки офісних будівель, зусібіч лагуну старого центра оточували спальні райони, там світилося найбільше – ніхто в них не спав. Темнів густою зеленню парк, порожніми трибунами стадіон тараннім відбоєм військова частина, тремтіло відображеннями набережних вогнів міське озеро. Штучний острів посеред озера мав форму корабля, Пух, Порох і Соня з дитинства це знали: на острів зі школи ходили прогулювати уроки, з острова було видно найдальший бік озера – дачі, стару рятувальну станцію і вивалені на пісок, ніби мертві рибини, дерев’яні човни при ній. На рятувальній станції жив німий з маленьким нездалим псом, іноді вони виходили на озеро на човні, і німий засинав з понурою вудкою, а пес нервувався, ворушив вухами, тихенько скавулів і роздратовано принюхувався до вітру, якого над озером ніколи не було. Якщо німий колись когось і врятував – то хіба душі кількох дачників, котрі з відчаю і перепою, знайшовши зранку полуниці на ділянці покраденими, картоплю вибраною, мак зрізаним, а країну, котра видала їм дачі, – розваленою і злиденною, ішли на озеро скупатися, а там як вийде. Пух і Порох жили на пагорбі, і місто лежало перед ними темне, сонне, беззахисне, рівняючись до висоти пагорбів новобудовами і хрестами церков, самотнім мінаретом нещодавно зведеної мечеті, тополями на освітлених площах, телевежею, завмерлим чортовим колесом у парку, яке підпирало початок неба.

На захід від цих пагорбів за містом уже починалися справжні гори. Порох, як і Соня, виїжджав восени з родиною в ці гори на шипшину, баба читала молитви всю дорогу, поки діти товклися і тлумилися в тісному авті, мама їм безупинно щось витирала, цілувала і жаліла, а батько старанно об’їжджав на дорозі ями. Шипшину вони не сушили вдома, а здавали в травницький центр при другій аптеці. Пуха теж, як Соню, возили в зоопарк, він згадував ці виправи як вправи на мовчання – батько не любив, коли в машині розмовляли.

У ліжку вони все ще говорили про вулиці, двори і спільних знайомих, котрих ніби й не було, але вони все одно про них говорили – про вчителів, перукарок і продавчинь морозива, про майстрів сольфеджіо і чиїхось старших братів, про серійних убивць і лікарів-хабарників. Соня лежала між Порохом і Пухом, чомусь така стомлена, а Пух і Порох так затишно пахли душем, домом, молодою шкірою, що Соні весь час хотілося їх торкатися, але вона не знала, чи в їхньому випадку це доречно. Серце розривалося від того, що, може, й не варто було ніколи нікуди їхати – ось тут така літня ніч, велике ліжко, і теплі Пух з Порохом, і Лікаренки, які можуть усе підігнати, і все ще є десь усі ті люди, яких вона знала, любила, боялася, всі несміливі перші коханці й шкільні подруги, котрі розкривали пошепки одна одній на уроках таємниці чоловічого тіла, котрі були радше вигадками, ніж таємницями, десь тут врешті лежить дід і все ще є його гараж, навіть з проведеним світлом. Тут колись Соня добре знала, що їй робити й навіщо, і як буде від того добре, – тепер вона зовсім забула, чого саме їй бракувало, за чим вона поїхала й що намагалася знайти. Зрештою, жити їй загалом подобалося, тож підстав про це замислюватися особливо й не було. Дотепер.

Вона обійняла Пуха і Пороха, сховала обличчя в когось із них на грудях. Хтось ніжно гладив її по спині, чиясь рука занурилася в шовковисте волося на потилиці, ногою Соня потерлася об чиюсь міцну ногу.

– Як у вас двох багато рук і ніг, – сказала Соня. Пух посміхнувся, Порох засміявся.

– У дитинстві я завжди спав із сестрами, – сказав Порох. – Ось де було багато рук і ніг. Ти м’яка і маленька, як вони, така приємна на дотик, тебе хочеться вкусити.

– Не треба її кусати, – сказав Пух. – Спи, Соню.

Він присунувся ближче і міцно її обійняв, ніби хотів стримати її серце вкупі, стиснути його і не дати йому розірватися. Порох присунувся з другого боку і по-братськи поцілував її в плече. Іноді уві сні неусвідомлено так цілував її Луї. Соня згадала про нього й про те, як усе-таки добре спати з кимось, плутатися в обіймах і відпльовуватися від чужого волосся, й уперше з часу, коли Луї зник, лишивши папірець і багато вільного простору в Сониній квартирі, тихо заплакала. Порох спав, лоскотно дихаючи Соні в шию.

– Що? – тихо спитав Пух. Вони лежали обличчя в обличчя, він майже торкався її губ своїми губами, Соня вдихала повітря, котре він щойно сколихнув, зашепотівши.

– Не треба було мені