Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Та же це дівка!

Пасіка сотника Імжицького, до котрої Мручко щасливо із своїм відділом увильнув, була одна з кращих на Україні. І суботівської не посоромилася б. Видно, що й сотник Імжицький, як колись батько Богдан, не лиш у бджолі вельми кохався, але й не від того буз щоб на дозвіллю з добрим товариством, з музиками й ворожихами на тому то відшиб'ю, оподалік від заздрого людського ока та бабських скоромних лизнів, мавши лиш небеса над собою, а ліси кругом, душею відпочити, а тілом побайдикувати, а то й широко, по-молодецьки, а що найважніше — безконтрольно погуляти. Любив пожити пан сотник Імжицький, зі шляхецька та по-козацьки.

Мручко аж про москалів забув, як у тую пасіку вскочив. Наче на нього рідним, духом дунуло.

— Та ж це, добродію ти мій, не пасіка, а прямо «майонток», та ще який! Та з неї хазяйських наділків три або чотири безпечно можна би викроїти!

І дійсно. Не знаю, чи від пізнього обіду та до скорої вечері обійшов би ти цілу тую посесію, обведену здоровим частоколом, обкопану ровом та ще скріплену кількома гаківницями у критих віконястих вежах.

Хто б не знав, то гадав би собі, що це якась лісова кріпость, паланка погранична. до якої не бджоли мед зносять, а народ з добром своїм перед ворожим наскоком ховається. Омшаників було не один, як Мручко зразу гадав, а два, й обидва великі, дильовані, з замчистими, густо цвяхованими дверима. Не добереться туди, бо не розвалить їх, не то ведмідь, але й москаль, хоч який він мистець валити. І не гадайте, що стояла тут яка пасічна катряга або прямо курінь над гнилою ковбанею, куди там! Посеред пасіки в добірному садку пишався двір з ґанком на карбованих стовпцях, на підмуровку з нависом на аршин, з причілками повирізуваними по-мистецьки, з віконницями, щедро розмальованими, та ще зі східцями такими широкими й вигідними, що по них не тільки входити хочеться, але й на підвечір'ю посидіти любо, слухаючи, як шумлять липи і як співають птахи, величаючи красу та багатство рідної землі.

Як собі про те все нагадав сотник Мручко, то така його лють за серце взяла, що мов ужалений підскочив.

— Та ж тут тільки жити, а не з московськими мамулами майгаласитися!

— Навіть бджілка, робітниця божа, спокою від них не має. І що ж ви святі угодники Божі, Зосиме і Саватію, на таку нечість кажете? — питався різьблених святців, що стояли при головній вулиці під розложистими деревами, і поклонився їм. А кинувши оком на старезний вулик, витесаний з колодки на подобу козака, усміхненого безжурно з вишкіреними зубами та ще з люлькою в тих зубах, гукнув:

— Здоров будь, брате! Не дожидався таких гостей серед зими, що? Та їх, мабуть, куди ще більше йде. Але ми тамтих не пустимо. Проженем диявольське плем'я, проженем, не даром же мене так руки сверблять, як мою бабу язик!

Так приговорюючи, щоб і себе розпалити і козакам більшого завзяття додати, бігав, мов парубок перед весіллям, по цілій пасіці, осмотрював паркани, двері й вежі на гаразд обмірковував, де й кого б йому поставити, щоб краще й легше витримати облогу, котрої, напевно, сподівався, бо як же воно й було б, щоб москалі занюхали мед та не пішли його лизати.

— Ой полижете ви цього меду, як ведмідь у казці, на це вам моє козацьке, а якщо його мало, так і шляхетське слово!

Коней казав поставити у стайнях та в клунях, далеко від хати, над ярком, щоб їх стріли не полошили, хоч козацькі коні, рівно як і козаки, до такої музики звичні.

Накидано їм повні драбини сіна і щолиш тоді, як те сіно з підрів здіймали, виявилося, що там сиділо декілька сотникових табунщиків та конюхів, схованих перед наскоком невідомих людей.

— Я собі так і думав, — говорив сотник, — що в такому маєтку мусять же якісь сторожі бути. Злазіть, небоги, з тих вижок та будьте нам товаришами й пособниками!

Їм-то й віддали догляд над кіньми, а одного з них приставлено до кабиці [47], щоб розпалив огонь та готовив теплу страву. Виявилось, що пасіка була не без окорму. І наїдків, і напитків у потайнику вдовіль знайшлося. Стояла тут у бочках пастрома [48], і паструда [49], і навіть загреби [50] напечені спокійно ждали.

Стали тоді оті табунщики стябла [51] з рибою та з вудженим м'ясом з підвалів виносити, стали їх на сирнах [52] уставляти, стали в коряки сотникові меди десятирічні наливати, щоб несподівані гості розігрілися, покріпили та гідно Москву привітали, бо це лиш цар є тієї гадки, немов то голодний вояк, як вилощена собака, від ситого кращий, бо лютіший. Козаки інакше мізкували.

Отож ускакувало по десяткові до цеї клуні, в якій зготовлено пир, а Мручко всякого наказував, щоб бережливо поводився зі склом, бо не сподійся нині хміля присипляти. Тут такої роботи буде, батеньки ви мої, як косарям у сінокоси, казав, і всі слухали його, хоч мід був не сотниківський, а прямо гетьманський, і відірватися від нього було нелегко.

Собі ж велів Мручко подати глечик старої слив'янки і видудляв його самотужки.

— От і спасибі москалям. Давно я такої настійки не пив, і може, й не пив би, коли б не загнали