Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
Дим від тих образів довго не розвіювався, бо й вітер кудись зник. Батько сина тоді не карав і не лаяв, лиш дивився на купку попелу й зітхав, а його нижня щелепа ходила ходором.
— Горіть, богомази, горіть! — стрибав над попелищем юний Лесь, а потім тиждень його лихоманило — думали, тиф.
Але Бог милував, Лесь видужав, лише відтоді став колючий, мов той терен, — і не підходь до нього, усе про революцію торочить та про нову людину.
Нових образів не купували — син погрожував: купите, мене тут не буде. А за якихось п’ять років ніхто тих образів уже й не продавав. Церкву заборонили й оголосили опіумом. Забрали дзвін — країні потрібен був метал. Приїхали великі начальники, командували куди і як кидати, як на воза вантажити, яких коней впрягати, аби подужали. Люди дивились, перешіптувались, чекали, що тих начальників грім поб’є — не побив. Зняли хреста та встановили замість нього на бані кумачевий прапор. Він тріпотів на вітрі, мов той в’юн, що потрапив у сильце. Церкву червоноармійці із блакитної перефарбували на червону. З часом вона стала бура, змило дощем та снігом усю яскравість. За нової влади церква перетворилася на клуб. Люд, звичайно, опирався, гомонів по домівках, але так, щоб війною йти на владу, — того не було. Ще якби отаман який, як за минулих часів, як у громадянську чи й після. Таких козарлюг тут ганяло, аж гай шумів. А так, без проводу, без армії померти ні за цапову душу ніхто не бажав.
Повели старі Тернові до колгоспного двору корову та коника. Щільною завісою відділяв той дим від ікон колишнє життя родини Тернових від прийдешнього. Ось до чого дохазяйнувались: ведуть вирощену та виплекану худобу, годувальників, у чужі руки віддавати. Тягнуть на мотузках, як до різника, а худоба відчуває хазяйський страх та впирається, не хоче йти з обжитої місцини. Старий Терновий, а за ним дружина бредуть дорогою до правління колгоспу, мов на страту, — повільно, монотонно, безмовно, ніби людину проводжають у незворотну путь. Записались до колгоспу — усе як треба. Матір зарахували ланковою на поле, а батька призначили конюхом.
— Хоч із конем не розлучусь, — сказав старий. — Якщо вже живого сина втратив.
За два роки до оголошення першої п’ятирічки Лесь подався із села в місто. Захотів учитись далі. То вчись, хто не дає. Вчився ж до цього. Закінчив чотирирічну трудову школу в Калинівці. Лишень закінчив, як стала вона семиліткою. Можна було б ще довчатись. Та Олесь мріяв досягти висот, прославити в новім часі своє ім’я, аби батько по-іншому подивився на нього, аби не думав, що його син лиш до землекопання та гречкосіяння годен. Хотілось, аби нащадок славного роду козацького підкорив, окрім землі, ще небо й воду.
— Не святі горшки ліплять! — підбадьорював себе юний Лесь, йдучи босими ногами дорогою до міста.
Ніс взуття на плечах і вже бачив, як наяву, себе поважним трактористом — підкорювачем залізного коня, бачив, як до нього наввипередки біжать найкращі сільські дівки, а першою поміж них із вродливим обличчям та розумними очима — Параска Бідова, яку любив. І бачив, як одна поперед одної тягнуться, аби витерти своїми чистими рукавами його замащений мастилом ніс. А він їх цілує й цим ощасливлює. Не цілує лиш Параску, бо й не знає, як підступитись до неї, така вона гарна та одчайдушна. Колись-бо це чортеня йому вже дало відкоша, і це не марево, а дійсність. Їм було років по шістнадцять, і Олесь хотів був на вечорниці лапнути Параску, як завжди хлопці лапали дівок, ніби ненароком, але насправді вивірено, точно по налитих грудях — мац, і вже знаєш, у кого там що. А воно, це бісове створіння, упередило Олесів рух та й само мацнуло його проміж ноги. Усі засміялись, а він од сорому й не знав куди дітись, лиш докумкав прикрити долонями причинне місце, яке підступно зреагувало на дотик. Нічого іншого йому тоді не лишалось, як податись із вечорниць геть, аби не стати ще більшим посміховиськом.
— Ех, Парасю, Парасю! — задумливо промовив, а тоді й закричав на все горло, бо сам ішов дорогою. А по тому крику й заспівав це ім’я на різний лад — і як народну пісню, і як марширову.
А одспівавшись та випустивши пару, розмірковував над майбуттям далі.
Чи й став би він, до прикладу, не трактористом, а агрономом. Та не копав би, не боронив би та не скородив би дурно ті безмежні поля, а ходив би поважно ними й мацав зерно, зривав би його, роздивлявся б його з усіх боків у променях сонця, нюхав, м’яв у руках та робив би якісь наукові висновки, записуючи їх до спеціального блокнота, які зазвичай бувають у кваліфікованих агрономів. «Та що я все думаю за професії, до землі прив’язані? — обурився своїм приземленим думкам. — Бери, Олесю, вище!» — кинув заклик у простір й дивився зачаровано в небо, прикладаючи дашком долоню, аби сонце не так било в очі. Мріючи, що те недосяжне й незвідане небо, йому, простому селянському синові, тепер, за нової влади, під силу підкорити.
— Лиш тут навряд чи є льотна школа, — мовив сам до себе, спинившись посеред дороги й чухаючи потилицю. — То хіба в столиці.
«До всього потихеньку, крок за кроком іти треба», — оптимістичні думки підштовхнули хлопця, він пришвидшив крок і навіть взувся, аби його хода була впевненішою.
Допоки дійшов до міста, все обдумав та розпланував — спочатку треба влаштуватись на завод, перекуватись із хлібороба на пролетарія, викорінити з себе хліборобське, викорчувати саму сутність хуторянську й наповнитись пролетарським, робітничим, новим, сильним, переможним.
Трохи менш ніж рік спину гнув у трамвайному депо, вивчився на слюсаря. Тоді його перекинули на щойно зведений цегельно-черепичний завод, де потрібні були робітники. Відпрацьовував зміну, а замість відпочинку та почав писати. Взяв до рук олівець з надією скласти батькам листа, але писалось щось зовсім інше. Спочатку це були якісь недолугі цидулки, котрі — хоч би Лесь
