Тіні наших побачень - Іван Байдак

Більше лірики між нами не було. Як і відвертих розмов. Вона була переконана, що в момент, коли люди звіряються, — мусять розлучатись. Або залишатись назавжди. У друге вона не вірила. Тому ми й далі розмовляли про відсторонене. Важку долю держслужбовців та їхні позачергові страйки. Мусульманських терористів і дискримінацію, яка їх до цього схиляє. Айсберги Антарктиди та глобальне потепління. Технологічний хаос і фінансовий колапс. Згадували навіть стародавні догми й сумнівні пророцтва, що в них вона якраз вірила. Нічого персонального, нічого конкретного. Окрім якихось мимовільних інтриг, натяків, беззмістовних секретів і загадок.

Загадки — єдине, що було між нами. І неписана домовленість не заходити за межі особистого. Я не знав про неї нічого, навіть більше — не вдавався до спроб дізнатись. Мене цілком влаштовував калейдоскоп нашого спілкування: відстань, тривалість, насиченість. Утім, вона все одно дотримувалася своєї теорії.

— Я мушу зникнути, — сказала вона одного вечора наче до слова, що мало б мене насторожити, але я вирішив підіграти її драматичності.

— Ти стаєш залежною? — запитав я.

Мою пропозицію вона не підтримала, хоча також могла сказати щось загадкове, проте обмежилась іронічною посмішкою:

— Тобі потрібно писати, — сказала, — я тебе відволікаю.

Не зношу відчуття прив’язаності, також не звик сковувати людей. Дивно, що, попри існування в кожного особистого світу, хтось залишає за собою право за когось вирішувати. Також не люблю на нього впливати, не люблю відчуття тиску. Як і передчуття кінця, схожого на хвилини перед бурею, коли, обмежений часом, намагаєшся зберегти найцінніше. Ненавиджу цей вибір, важко сприймаю втрати, особливо в мить, коли досі володієш. Це схоже на висновок лікаря, що діагностує рак, обіцяє пролонгацію життя, яке, втім, більше не може бути повноцінним.

Вона не заходила наступні п’ять днів. Але її відсутність не надто мене зачепила. Просто змусила більше акцентувати увагу на часі. Наприклад, прибирання кімнати забирає в мене дванадцять хвилин, за які я встигаю прослухати три пісні та двічі прокрутити в голові план на день. Макарони слід варити дев’ять хвилин, якщо їх переварити — вони стають шкідливими. Насправді я пишу не більше ніж півтори години на добу. Решту часу я виконую дріб’язкові справи, які просто відволікають від роботи. Я думаю про неї надто часто. І це не піддається лічбі. Тривалість сну в мене також нестабільна. І це, мабуть, один із небагатьох наших спільних чинників. Вона надавала перевагу хаосу, спираючись на теорію, що відсутність порядку певний порядок таки створює. А я постійно втішав себе думкою, що протилежності притягуються, бажаючи знайти бодай якийсь зв’язок наших невідповідностей.

Вона справді зникла. Хоча я й усвідомлював вдаваність її втечі. Я її шукав. Тобто інколи виглядав у вікно та часом заходив провідати її вдома. Тобто не надто активно, щоб не виказати занепокоєності. Зрештою, можна було б прийняти для себе варіант, що вона просто пішла за матеріалом для шиття і скоро повернеться. А може, сіла не в той автобус чи поїхала не в той кінець. Головне — коли вона повернеться, удати, що нічого не відбулося. Бути готовим сказати їй комплімент чи якось здивувати. Головне — продемонструвати їй розуміння того, що колись хтось із нас таки піде. Думаю, піду я. А вона залишиться в тому місці. Або ні. Тільки мене це не стосуватиметься. Як колись не стосуватиметься написаний мною текст, що з часом стає чужорідним. Спочатку він тобі набридає, потім ти відвикаєш від нього, забуваєш і навіть не згадуєш. Чорт! Я ніяк не можу змиритися, що з людьми так само.

Найгірше — що після умовної смерті життя триває. Що відчуття втраченого не дає свідомості спокою, і ти навмисно шукаєш причини й передумови, коли все пішло не так. І дорога, радше схожа на лабіринт загадок, ще більше заплутує тебе в кругообігу власних здогадок, де в підсумку ти, знесилений, намагаєшся від усього втекти, тричі пошкодувавши, що заплутав цю головоломку. Чи хотів я знайти відповідь цього разу? Навряд. Мені достатньо було знати, хто вона.

Як правило, відповіді дістаєш випадково, часто неочікувано, тому головне — завжди зберігати пильність. Як правило, правду говорять, коли нічого втрачати, людям, яким вона непотрібна, за умов, що найменше цьому сприяють.

Марта нічого не знала про Єву. Сказала лише, що вона добра. Сказала, що чудово відчуває людей. Що погані люди не вміють створити хорошу атмосферу. А від Єви віє теплом і світлом. А ще смутком, але чому, вона не знала. Марта сама була сповнена смутку, щоправда, він мав залишки надії. Чи меланхолії, яка радше надихає і допомагає дихати. Потім вона говорила про своє життя, про самотнє виховання дітей та нестачу часу на себе. І ці слова також були сповнені надії.

— Знаєш, — сказала вона, — це добре, коли маєш, що дати. Особливо коли це — нематеріальне. Тоді твоя жертовність може на щось обернутися, а немає нічого кращого, ніж усвідомлення власної необхідності. Можливо, саме це мене і змушує просинатися, дає сили боротися. Здається, я давно прокидаюся лише для них. І дихатиму до того часу, поки від цього бодай якось залежатиме їхнє життя...

Григорію дихати не хотілося. Як і пізнавати світ навколо. Тим паче, малопомітну Єву. Втрата дружини залишилась надто сильним спогадом і заперечила ймовірність схожих почуттів.

— Єдине, коли її згадуєш, — сказав він, — під час якогось контакту з жінками.

Навіть найменшого: бо одразу порівнюєш свої почуття, визначаєш їхню відсутність і подальшу перспективу. Усе решта — вигадка і вдавання, якими або себе обманюєш, або підіграєш партнеру, що однаково марно. Після любові звичайної ніжності мало.

Я не був настільки категоричний стосовно теми почуттів — радше просто байдужим. Здається, дійшов до межі, коли втрачаєш не віру, а саме бажання. Коли вже відсутній страх, набуті досвід і знання, але сенсу також немає. І в підсумку залишається просто писати, оскільки це дасть бодай якийсь результат чи допоможе встановити розуміння, що час минає, а обставини змінюються. Принципи ламаються та порушуються правила. Губляться обіцянки і забуваються образи. Рани гояться. Пам’ять стирається. Тільки любов не повторюється.

Розказав мені про неї мер. Але не надто охоче. Здебільшого, мабуть, тому, що я завжди платив за продукти і не записував у борг. Спочатку він запитав про причини мого інтересу, далі згадав свої політичні часи та найпомітніші успіхи, поскаржився на теперішній стан речей, і, зрештою, абсолютно перевернув перебіг розмови. Говорив він багато