Ходільці - Василь Биков

все, що можна було причепити, і з тим тинялися вулицями, не проминаючи при цьому магазинів, де намагалися пролізти без черги до прилавка й купити ковбаси. Часом біля тих прилавків виникали ексцеси, які, втім, успішно розв’язувалися за допомогою міліції, ОМОНУ та інших спецформувань. Бо іще до того, як проявився фінансовий ефект постанови, який цього разу очікувався дуже високий, несподівано відкрилася ще одна неприємна деталь: дефіцит кольорових і коштовних металів. Дизайнери, які розробляли проекти нагород, скориставшись безвідповідальністю контролюючих органів, значно перевищили вагу орденів, і країна несподівано опинилася без золотого і срібного запасу, а також без цинку, свинцю, бронзи, міді й молібдену. Навіть чавуну почало не вистачати — стільки його пішло на нагороди. Та попит на них усе збільшувався, і все нові групи пенсіонерів брали й брали на себе чергові зобов'язання. Відповідно збільшувалися й видатки на пенсії — і саме це було незрозуміло. Соціологічні інститути, які тепер зробилися суцільно незалежними й регулярно фінансувалися з державного бюджету, не могли знайти відповіді. Не могли того разу нічого з’ясувати й випробувані спецоргани, можливості яких з причини розірваності зв’язків із західними колегами значно звузилися. Зате відповідь невдовзі дали пронирливі торговці - «човники», рух яких останніми роками набув фантастичного розмаху. Вони посвідчили, що тими нагородами забиті всі базари сусідніх країн, компрадорські торгаші яких скуповують їх цілими партіями для задоволення потреб власної високотехнологічної промисловості.

Тим часом виплата пенсій у країні з причини абсолютного банкрутства пенсійної системи припинилась цілковито. Уряд, адміністрації всіх рівнів, конструктивна опозиція, профспілки — всі мовчали, не маючи що запропонувати народові. Зміцнювалися лише силові структури. Депутати, боячись за свої насиджені у парламенті місця, вимагали запровадити надзвичайний стан.

Якось надвечір перед палацом президента невідомо звідки виник невеличкий, з шести чоловік, пікет. На грудях у пікетників висіли саморобні, не дуже зграбно написані плакати. З’ясувалося, що це був самодіяльний, ніким не санкціонований пікет незареєстрованої партії «Аматори алкоголю», і він вимагав від держави: коли та не може виплатити пенсії грішми, то нехай платить натурою. Наряд міліції, який оперативно з’явився на виклик «топтунів» у цивільному, тут же накинувся на свідомих алкашів і почав крутити їм руки. Зазвичай за такою важливою операцією сил правопорядку любив спостерігати з вікна сам президент країни, яким на той час був шановний Тум-ба-Лумба, у минулому сам запійний алкоголік, а тепер — почесний голова Академії тверезості. Оглядаючи захопливу сцену розправи, він, одначе, стримано всміхнувся й сам до себе тихо промовив: «А чом би й ні!» Ці слова, звичайно, відразу ж були записані високочутливою технікою сусідньої держави, опрацьовані її відповідними колами й несподівано схвалені. Того було достатньо, аби за тиждень уряд видав чергову постанову під номером «000999» — про виплату обмеженій кількості пенсіонерів їхніх пенсій у алкогольному еквіваленті. Навчений попередніми невдачами, уряд поки що остерігався платити горілкою всім, хотів спершу подивитись, як-то воно складеться на практиці. Поки що складалося чудово. У центрі столиці, на площі Недоторканності до Президента відбувся грандіозний, ніким не санкціонований, але ніким і не розігнаний мітинг підтримки й захвату, у якому брали участь близько двох мільйонів пенсіонерів (згідно з повідомленнями державних ЗМІ, і двох тисяч — згідно з підрахунком скупого на арифметику агентства Ройтерз). Такої всеохопної консолідації народу ніхто не пам'ятав навіть серед найстарших людей. Всі гаряче підтримали постанову «Трьох дев’яток», як її називали в розмовній мові, або ж постанову «Порятунку й розвитку», як назвав її у недільній передачі улюблений телекоментатор нації пан Піхвошик. Усі верстви суспільства без поділу на класи, професії, вік, стать, нації та віросповідання були в захваті від урядової мудрості. Старий поет, який усі останні роки нарікав у своїх віршах на брак грошей на хліб, за одну ніч створив поему гекзаметром. У ній він каявся, що іще недавно разом з народом і партією (не уточнювалось якою) тривалий час вважав другим хлібом бульбу, аж доки не виявилося, що справжній другий народно-партійний хліб — це горілка. І це прекрасно, бо, як показує досвід, грошей на горілку ніколи не бракувало.

Це були віщі слова поета-пророка.

Мінфін у терміновому порядку розробив механізм горілчаної виплати. Враховуючи небувалу популярність нового методу, було вирішено для розрахунку з підприємствами й установами теж перейти на горілку, а також перевести на неї всі інші розрахунки, у тому числі й у державній торгівлі. Звісно, не вдалося уникнути деяких неув’язок, але яка ж добра справа обходиться без неув’язок? Неув’язки невдовзі підлягли врегулюванню — був випрацюваний еквівалент: тисяча рублів прирівнювалась до одного літра горілки, 500 рублів — до півлітри, 250 — до четвертушки, «чекушки» в розмовній мові. Все звичайно і просто, як усе геніальне. Правда, трохи поваландалися з розробкою методики повернення платежів державі, котра, як відомо, горілки не вживає, хоча й має її ціле море. Тут вжили принцип зворотного еквівалента. На прекрасно віддрукованому у Фінляндії папірці, який одночасно був і пляшковою етикеткою, зазначався розмір еквівалента — відповідно 1000, 500 і 250 рублів — залежно від об’єму пляшки. Це було надзвичайно зручно — сумістити воєдино функції пляшки, горілки й асигнації. Звісно, знайшлися скептики, які почали доводити, що пляшка й етикетка — це далеко не одне й те ж саме, що першу можна спожити, а другу хіба що викинути. Але тоді вчені-патріоти з числа істориків пригадали доречний історичний факт, коли в епоху Середньовіччя європейські мандрівники привезли з Китаю звістку про тамтешні паперові гроші. У Європі їм тоді не повірили. Але з часом так звикли до паперу, що тепер навіть друкують на ньому долари. Це твердження було визнано науково обґрунтованим, і подальших заперечень не виникало. Горілчані етикетки закономірно набули поширеного обігу і пречудово йшли на платежі, у той час, коли горілка споживалась виключно як продукт. Стосунки держави з громадянами добре гармонізувались. Утвердився небувалий економічний феномен: чим більше люди споживали горілки, тим більш багатіли. Зародилася нова безпрецедентна цивілізація — з ініціативи не надто великої і навіть слабкорозвинутої країни.

А головне — відійшла у небуття невмируща верства пенсіонерів. Наприкінці XX сторіччя їх залишилося в країні всього 9 (магічне число), зате це були найбільш фізично й духовно загартовані люди.

На початку XXI сторіччя, коли президентом країни був одноголосно обраний шановний Хусаїн Осман, країна була вже вкотре перейменована й отримала назву: Республіка Безгрошова. Скорочено РБ.