Зло - Людмила Баграт
До реальности мене повернуло відчуття, що за мною хтось стежить. Я озирнулася. Поруч у кріслі сидів Станіслав Олександрович.
Добрячий переляк потребує багато енергії. В мене її не було.
- Нудьгуєте?
- Я на роботі.
- Вже ні.
- Ще так.
Він хмикнув:
- Ваших колег немає. Яка робота?
Я знизала плечима, вдаючи байдужість:
- Вони скоро повернуться.
- Мені б вашу впевненість…
Усміхаючись, він нахилився і зазирнув мені в очі. Шукав там страх, обурення, протест, насолоджувався ситуацією, грав. Ну, що ж, треба принаймні дізнатися назву гри та правила. Я спробувала:
- Вибачте, що не привіталася, Станіславе Олександровичу, але Ваша поява була такою несподіваною, що я розгубилася.
Він придивився до виразу мого обличчя і розчаровано протягнув:
- Дивлячись на вас, цього не скажеш.
Я спробувала всміхнутися. Давай, Марго, пограйся з ним у круту! Він тобі швиденько роги пообламує! - Фі, як брутально! Ні, в таких ситуаціях, як ця, треба бути ввічливою. Я спробувала розрядити обстановку:
- Який дивний збіг, що ми зустрілися з вами в цьому ресторані! Ви тут просто відпочиваєте чи у вас свято? І як ви дізналися, що я саме в цьому кабінеті?
Станіслав Олександрович, уважно вдивляючись в моє обличчя, нахилився і повільно вимовив:
- Я тут теж, сказати б, на роботі. Це мій ресторан, Марго. - І не даючи мені отямитися, почав відкривати карту за картою:
- Ваші друзі вже на шляху до аеропорту, проте це ще не означає, що термін вашого контракту закінчився. Ми ж - ділові люди. Я купив у Андрія три години вашого робочого часу. Останні і найдорожчі. Ви взагалі дуже дорога дівчина, Марго. Обійшлися мені в чотири угоди, які я майже подарував вашому шефові. До речі, гарний хлопець, все розуміє, завжди готовий допомогти. Тепер я - ваш шеф, ваш клієнт і ваша робота. Що скажете?
Пауза. Досить довга. Я дивлюсь на підлогу і повільно рахую квадратики паркету, щоб заспокоїти сполохане серце.
- Марго-о-о-о, - тихо покликав Станіслав Олександрович. - Не спіть, повертайтеся до мене. Я спитав, що ви думаєте про те, як ваші друзі вчинили з вами?
Я відкашлялася.
- Вони мені не друзі.
Він відкинувся на спинку крісла.
- І це все? Марго, вас продали, наче партію комп'ютерів, передали з рук у руки, підставили! Хіба це не збудило у вас справжнього вихору емоцій! Ну ж бо, не мовчіть, розкажіть, що ви відчуваєте!
Я ненавиджу тебе. Ненавиджу і зневажаю. От і все, що я зараз відчуваю. Я подивилася йому прямо в обличчя.
- Вам подобається досліджувати поведінку людей у їхній скруті? Це така розвага? Насолоджуєтеся владою, прикриваючи власну неміч?
Раптом він нахилився і вхопив мою руку. Блискавичні рухи, бездоганна координація. Його пальці стиснули мій зап'ясток так сильно, наче хотіли його розчавити. Завтра неодмінно будуть синці. Доведеться носити блузку з довгими рукавами. Чи, може, браслет прикриє? Навряд…
Наші погляди зустрілися. Він по-справжньому розлютився. Мабуть, не треба було цього казати.
- Не треба було цього казати, Марго. Відповідати запитанням на запитання - привілей, якого ви собі не можете Дозволити. Не тут, не зараз.
Зненацька він почав сміятися, голосно, нестримно. Цікава людина. Все в нього по-справжньому: і сміх, і лють. Одне за одним і так швидко.
Яка бурхлива життєва енергія!
Станіслав Олександрович закашлявся.
- Прекрасна жінка, професійний перекладач, талановита актриса, цікаво, що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовні нічого не помітно, проте з вашим пульсом вам не впоратися. Обережніше, а то й до двохсот підскочить! Мені тут не треба нещасних випадків.
- Тоді не лякайте мене.
- Не можу, Марго. Нічого не можу з собою вдіяти, це так приємно. - Він знов засміявся.
Через його сміх я не почула, як у двері постукали. Ввійшов офіціант, прибрав зі столу і знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свічки і зник. Я провела його тягучим поглядом.
- Не треба, дитинко, вас іще не ґвалтують.
Все він помічає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацію:
- Цього я не боюся, ви не схожі на чоловіка, який ґвалтує жінок. Таке в мене враження. До речі, я ж зовсім нічого про вас не знаю. Розкажіть мені щось цікаве, я впевнена, ви гарний співрозмовник.
- Браво, браво! - Він почав плескати в долоні, наче в театрі. - «Нагадай агресору про те, що ти - жива людина. Говори з ним, намагайся зробити все, щоб він тебе почув і почав відповідати». Правило номер один. Марго, ви часом не працювали у підрозділі швидкого реагування, га? Ну, там, чорні берети, морська піхота? Скажімо, після дитячого садка - перед школою? Така витримка… Ні? Що ж, вип'ємо за… комунікацію!
Він налив собі коньяку, мені, на моє прохання, шампанське. Я суто символічно надпила. Він - до дна. Налив ще, випив. Цікаво, на що він перетвориться, коли сп'яніє? Важко уявити щось емоційніше. Він і так - сама велика крайність. Дякувати Богові, про мій келих він забув. Можливо, це мені допоможе. Можливо…
- Розслабтеся, Марго, ви не на прийомі у Папи Римського. Розпустіть Ваше чарівне волосся, розстебніть жакет, зніміть черевики. Давайте, я вам допоможу!
Він швидко підвівся, підійшов до мого крісла, впевненими рухами почав виймати шпильки з моєї зачіски. Це настільки збило мене з пантелику, що я майже не пручалася.