Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Уживши цю виразну метафору про сина, професор надовго замовк. Романа знала звідкілясь — хоч продовжувала охайно й цілеспрямовано складати до невдало розірваних пакетиків перламутрові ґудзики, перлини і намистинки з венеційського скла, — що тієї миті він сидів, спершись ліктями об кухонну стільницю й обхопивши чоло руками. Його шия була зморщена, рапата, з вух стирчали жорсткі сиві волосинки. З кінчика носа звісилася краплина, але професор встиг вчасно її помітити і перехопити. — Син ворогує зі мною, — глухо бубонів професор, не піднімаючи голови і не зауважуючи, що він сидить у цій позі вже настільки довго, аж парочка поліціянтів встигла допити свій чай, попросити пробачення у Романи за болото на підлозі, подякувати і попрощатися. Вони вирішили не чекати, поки професор відповість на їхнє прощання. — Ви хоч уявляєте, на що це схоже, — белькотів він у темряву під вузлом своєї краватки: — Цілий тиждень провести біля лікарняного ліжка дружини, яка радше схожа тепер на висушеного цвіркуна або на скитську мумію з IV століття до нашої ери. Саме таких мій син знаходив десятками під час своїх археологічних розкопок, і ось тепер він не бажає прийти і провідати власну матір, поки та ще в лікарні, а не в кургані. На що це схоже: розуміючи, що їй нічим уже не допоможеш, повернутись до порожнього помешкання, щоби бодай виспатися на нормальному ліжку, — і застати тут повний розгардіяш, такий самісінький хаос, як у тебе всередині. І записку про добровольчий батальйон, у якому, мовляв, із нього буде більше користи, ніж деінде. Син мститься мені, і частково його злість справедлива, — шепотів професор. Манжети його сорочки були розстібнутими, дорогий наручний годинник показував першу ночі.

Але більша частина цієї страшної дурної злости, — говорив професор, — якщо її, звісно, можна якось виміряти й окреслити, належить не мені, і цього мій син не здатен затямити. Одна людина не може прийняти на себе злість кількох поколінь. Мені цього забагато, розумієте? Занадто багато.

Він звів почервонілі очі з потрісканими судинами і побачив навпроти Роману. Вона стояла у дверях, спираючись боком на одвірок, і тримала в руках скручену ганчірку. Романа помітила раптом, наскільки витончено й гармонійно пролягають зморшки на професоровому обличчі: немов педантичний кресляр акуратно наніс гострим пером, зволоженим чорною тушшю, найтонші чіткі лінії, промені біля кутиків очей, два знаки оклику над переніссям, підкреслені короткою поперечкою, охайні напівдуги над кожною бровою, що врешті зливаються між собою, утворюючи поверхню озера, ледь заторкнуту вітерцем. — О, я зовсім про вас забув, — видихнув чоловік. — Пробачте, я просто занадто втомився. Ви не повинні були працювати аж дотепер.

Нічого, — підбадьорливо усміхнулась до нього Романа. — Не переймайтеся. — Вона мовчала, не зводячи з професора запитального погляду. Переминалася з ноги на ногу, поправляла окуляри, що з’їжджали на середину носа, і прикидала, яким же чином їй натякнути господареві, що вона могла би переночувати у цьому помешканні, що їй нікуди не хочеться зараз іти, що маршрутки давно вже не ходять, а на таксі аж до Пороскотня, навіть далі — до Ближніх Садів, у неї немає грошей, і в її поверненні до себе додому немає жодної необхідности. Там усе одно ніхто не чекає на неї, крім мишей і молі.

Професор тим часом підвівся і почав шукати щось у шухляді з ліками. Він перевертав баночки з піґулками, зазирав у картонні коробки, виколупував із них інструкції, щоб негайно відкинути їх, щось гидливо забурмотівши собі під носа. Врешті випив дві маленькі білі таблетки, ковтаючи залишки надто міцного чаю з заварника. — Вибачте, — сказав він до Романи, раптом кланяючись. — Знаєте, я мушу лягти. Так багато всього навалилося.

І він віддалився від неї коридором, а зі стін його відпроваджували поглядами обличчя колишніх пацієнтів: жінка без шкіри, кістки і лицеві м’язи якої були повністю оголені, чоловік із вовчою пащею, дівчина з заячою губою, істота невизначеної статі (зовсім скоро Романа довідалася від професора, що це також жінка) з ущелиною губи й піднебіння, розпластаним носом і монголоїдним розрізом очей (Романа дізналася невдовзі, що така вроджена вада називається «премаксилярною агенезією»). Професор зник у спальні, але його голос усе ще продовжував певний час приглушено лунати з-за стін, як шурхотіння води в каналізації. Романа пам’ятала, що в цій кімнаті ліжко опускалося зі стіни, відкриваючи полички зі старим мотлохом — іконами, грошима, уламками каменів.

Вона штовхнула двері, уникаючи дивитись у нав’язливі, влізливі обличчя професорових пацієнтів, і нарешті знайшла для себе симпатичну кімнатку. Приміщення було схоже на музичну студію: оббите корком, заставлене підсилювачами, колонками, клавішами й гітарами, увите дротами, ніби плющем. На стінах Романа помітила цілком непогано розмиті пейзажі: алеї з опалим листям, альтанки і довгі тіні, полиски місячного світла на майже повністю висохлому озері. За раму однієї з картин виявилась засунута глянсова кольорова фотокартка: впадав в очі надмірно широкий рот, кутики якого були віддалені один від одного на неприродно велику відстань. У всьому іншому жінка справляла враження радше дрібної, тендітної. Була оточена дітьми початкових класів, серед яких не особливо й вирізнялася завдяки своїм розмірам. Романа здогадалася, що це Богданова мати, вчителька музики. Кілька хвилин вона розглядала фотографію, намагаючись уявити хворобу цієї жінки, а тоді згорнулась калачиком на вузькому дивані під стіною, попередньо знявши з нього бубон, бугая і тулумбас. Вона обійняла руками наплічник, що зберігав у собі уламок кам’яної лев’ячої голови з молитовно складеними лапами і записник у шкіряній палітурці. Предмети, які вона поцупила в Богдана і його батька, професора пластичної хірургії.

*

Рано-вранці Романа визбирувала з підмерзлої землі горіхи. Вона долала спокусу повернутись у теплий м’якуш незастеленого ліжка, в затхлий морок своєї потаємної нори, і тепер навпомацки вишуковувала в темряві тверді плоди, вкриті зогнилою поморщеною скориною. Світились неоном скуті інеєм відмерлі травинки. Вони збились у жорстку повсть, закам’яніли. Недосвіт, торкаючись уважних Романиних пальців, спритною твариною переповзав на її руки. Крижані кульки, видаючи економний перестук, наповнювали наплічник.

Згодом Романа весь день куняла в присмерковій волозі Архіву. Западала в анабіоз, сутулячись у складках ангорового светра, улягала гіпнозу примарних візерунків, що вилаштовувались у повітрі сховищ, коридорів, відображались у потьмарених дзеркалах і немитих шибах. Це були підвішені нанокраплі, спори, суспензія тисячолітньої вологи й підземних випарів, що під напором часу й невідворотних кліматичних змін витискалися з древнього каменю корпусу келій.

Після закінчення робочого дня,